Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Звертався він до одної старшої жінки, яка примостилася на каменюці перед куренем і, посадивши біля ніг свою дитину, доїдала те, що залишилося від смаженого поросяти.

На той час усі тубільці вже повставали й заходилися готувати страву. Під час сніданку ми пробували порозумітися з тубільцями на мигах, але марно. Зрештою ми таки придумали спосіб довідатися, як їх звуть. Джек ткнув себе в груди пальцем і сказав виразно: «Джек». Потім показав на Пітера й на мене, називаючи водночас наші ймення. Потім він знову показав на себе, мовив: «Джек» і, приставивши пальця до ватажкових грудей, подивився запитливо йому в вічі. Ватажок ураз його зрозумів і двічі виразно промовив: «Тараро». Джек повторив те ймення, а ватажок, схвально хитнувши головою, сказав: «Чак». Почувши те, Пітер зареготав, але Джек насупився й вичитав йому:

— Гей, Пітере, негіднику ти неприкаяний! Я просто обурений з твоєї поведінки. Невже ти не розумієш, що цим людям не подобається, коли їх беруть на сміх?

Повернувшись до наймолодшої жінки, що сиділа біля порога, він показав на неї. Ватажок відмовив: «Аватея» і, поволі підвівши пальця до зеніту, показав на сонце.

— Що це означає? — запитав спантеличено Джек.

— Може, він має на увазі, що вона янгол, який зійшов на часину з неба. Але, як на янгола, вона занадто смаглява!

Таке пояснення нас не зовсім задовольнило, отож Джек підійшов до неї і сказав: «Аватея». Жінка сумно всміхнулася й кивнула головою, водночас показавши собі на груди, а потім на сонце — таким самим маніром, як і ватажок. Ми ніяк не могли второпати, що воно означає, але довідатися було ніяк, тож на тому й заспокоїлися.

Джек на мигах загадав тубільцям, щоб вони йшли слідом за ним, узяв сокиру й повів їх до місця вчорашнього бойовиська. Бранці наші ночували покотом на березі: ми ж бо зовсім про них забули, вітаючи гостей, і зрештою так і поснули, про них не згадавши. Однак їм теє зовсім не зашкодило, якщо зважити, як вони смачно впорали свій сніданок. Тим часом Джек почав копати в піску яму і за хвилину вказав тубільцям на неї та на мертвяків, що лежали на березі. Гості наші враз збагнули, чого він хоче, збігали по свої весла і через півгодини викопали здорову могилу й повкидали туди всіх забитих. Останнім укинули жовточубого ватажка. Цей бідолаха напевно б вичухався після Джекового удару: він-бо силкувався встати під час останньої колотнечі, але один ворог, помітивши те силкування, луснув його кийком і вбив на місці.

Вони вже збирались були прикидати ватажка піском, як один тубілець нахилився й своїм, напевне, кам'яним, ножем одрізав здоровий шмат м'яса з його литки. Ми відразу збагнули, що він хоче вжити його собі на харч, і мимоволі скрикнули з жаху й відрази.

— Цур тобі, мерзотнику! — вигукнув Джек, хапаючи чолов'ягу за руку. — Негайно кинь його в яму. Чуєш?

Звісно ж, тубілець не второпав, чого від нього хочуть, але чудово зрозумів, що Джек дивиться на те м'ясо з огидою і що він розлютовано показує на яму. Проте чолов'яга не послухався. Джек умить повернувся до Тараро й попросив на мигах, щоб той закликав свого підданця до послуху. Ватажок, очевидячки, його зрозумів, бо ступив наперед, замахнувся кийком і вже був би розчерепив непослухові голову, але Джек підскочив до нього і схопив за руку.

— Постривай-но! Я зовсім не хочу, щоб ти його вбив.

По тому він показав на шмат м'яса та на яму. Ватажок промовив кілька слів, і вони вплинули: чолов'яга кинув туди свою здобич, і могилу враз закидали. Тубілець той був похмурої незлагідливої вдачі, і весь час вовком дивився на нас, а особливо на Джека. Звали його, як ми дізналися, Магіне.

Протягом наступних трьох-чотирьох днів тубільці лагодили своє каное, яке пошкодилося, наскочивши з розгону на берег. Будова його вельми цікава. Завдовжки воно було тридцять футів, ніс його випинався високо вгору. Дошки, з яких частково складався корпус, були припасовані майже таким самим способом, як і в нашого човна, новиною для нас видалася довга планка, прикріплена до піроги двома грубими жердинами. Тії жердини утримували планку рівнобіжно до човна, але так, щоб вона до неї не торкалася; планка лежала на воді, віддалік од каное, утворюючи наче б допоміжну опору. Ми зачудовано споглядали той дотепний, хоч і неоковирно зроблений пристрій.

Коли каное полагодили, ми разом з тубільцями повсаджували в неї бранців і допомогли вантажити харч. Пітер подався до сливи з метою вчинити наскок на свиней і вполював аж шестеро. Ми їх засмажили й подарували своїм друзям останнього дня. Перед відплиттям Тараро заходився щось нам тлумачити на мигах; поміркувавши, ми вирішили, що він запрошує нас на свій острів. Не маючи до того бажання, ми похитали головами, а щоб його втішити, подарували свою іржаву сокиру, вирішивши, що можемо без неї обійтися: ми ж бо мали іншу, чудову, яку того першого фатального дня так доречно винесли на берег хвилі. Дали ми йому також дерев'яний брусок, викарбувавши на ньому свої ймення й причепивши шворку, аби він носив його, як прикрасу.

За кілька хвилин ми зібралися всі на березі. Не вміючи говорити по-їхньому, ми мовчки попрощалися з тубільцями, потиснувши кожному руку. Але Тараро підступив до Джека й потерся з ним носом, а по тому зробив те ж саме з Пітером і зі мною! Збагнувши, що то їхній спосіб вітатися, ми вирішили підкоритися місцевим звичаям і щиросердо потерлися носами з усіма загалом, навіть із жінками! Відразу ми відчули тільки тоді, коли довелося тертися носом з Maгіне. Аватея попрощалася остання, і нам було шкода з нею розлучатися. Вона визначалася скромністю й делікатністю, а до того ж щиро сумувала з приводу нашої розлуки. Підійшовши до Джека, вона підставила свого плаского носика, а по тому вшанувала так само й