Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

уяв­ляється мені йо­го смуг­ля­вий вид, при­вид­жу­ються йо­го чорні очі, не­на­че він одібрав у ме­не па­мо­ро­ки, одібрав сер­це й ду­шу; це при­че­пи­лась до ме­не якась при­че­па, якесь не­щас­тя», - ду­ма­ла То­до­зя, пох­ню­пив­ши го­ло­ву. Дов­го во­на сто­яла під ду­бом і за­бу­лась і за се­бе, і за тітку. В діброві вже по­ча­ло су­теніти. То­до­зя ки­ну­ла не­на­ро­ком очи­ма по діброві й тільки тоді зап­риміти­ла свій ко­шик на траві, приміти­ла роз­ки­дані опеньки. Во­на опам'ята­лась, поз­би­ра­ла опеньки в ко­шик і вер­ну­лась до­до­му смут­на та за­ду­ма­на.

Другого дня вранці во­на побігла на ро­бо­ту до па­ла­цу, ста­ла ко­ло ро­бо­ти і не зво­ди­ла очей з од­чи­не­них две­рей… Єремія вер­нув­ся до­до­му на обід зак­ло­по­та­ний та зму­че­ний на мушт­рах, прой­шов че­рез світли­цю й навіть не обер­нув­ся, не гля­нув у двері на То­до­зю. Він ви­пад­ком натішив­ся її кра­сою, і в йо­го нес­покійній кло­пот­ливій го­лові вже й зник її пиш­ний вид. Цілий тиж­день хо­ди­ла То­до­зя на ро­бо­ту, і тільки раз-ра­зом Єремія зир­нув ско­са на неї че­рез двері. Аж у су­бо­ту якось на од­ну хви­ли­ну заг­ля­нув він у кімна­ту і пильно по­ди­вив­ся на То­до­зю. Во­на й са­ма не зна­ла, як зро­зуміти той ніби ви­пад­ко­вий нед­бай­ли­вий по­зир, але во­на сподіва­лась, що князь не­за­ба­ром прий­де до неї. То­до­зя вже пос­те­рег­ла ве­ред­ли­ве князівське сер­це, що тішиться жіно­чою кра­сою заіграш­ки, на льоту і нез­дат­не по­ко­ха­ти щи­ро, навіки.

Вернувшись до­до­му смер­ком, То­до­зя за­хо­ди­лась го­ту­ва­ти ве­че­рю. Задз­во­ни­ли на ве­чер­ню. Тітка Мав­ра за­вертіла го­ло­ву наміткою й пішла до церк­ви. Над­ворі вже зовсім смерк­ло. В печі па­ла­ло по­лум'я й ми­готіло по білих стінах. Ка­га­нець лед­ве бли­мав на ко­мині. Нес­подіва­но над­ворі за­гав­ка­ли со­ба­ки і ки­ну­лись за двір.

«Хтось чу­жий йде в двір. Це не тітка: на тітку со­ба­ки б не ки­ну­лись, як ска­жені», - по­ду­ма­ла То­до­зя, мовч­ки сто­ячи ко­ло печі й прис­лу­ха­ючись.

А со­ба­ки аж ви­ли, не­на­че ко­гось за по­ли ха­па­ли. Нес­подіва­но рип­ну­ли сінешні двері. То­до­зя од­чи­ни­ла двері в сіни. Двері не­на­че побігли самі й од­чи­ни­лись навстіж. Світ од печі по­лив­ся ши­ро­кою хви­лею в темні сіни. То­до­зя приміти­ла, що ко­ло сінешнього по­ро­га стоїть хтось смуг­ля­вий і блис­кає на неї очи­ма. Дов­гоб­ра­зий вид, тон­кий гост­рий ніс, довгі чорні ву­си лед­ве мріли, а гострі очі світи­лись під ялом­ком, не­на­че в вов­ка.

Тодозя не од­ра­зу впізна­ла Єремію, хоч до­га­ду­ва­лась, що то сто­яв він. Але в той час їй чо­гось зда­лось, що то до неї при­летів пе­ре­лес­ник, увійшла не­чис­та си­ла. Во­на тро­хи не зомліла.

«Чи князь, чи… дух свя­тий при хаті… не­чис­та си­ла», - по­ду­ма­ла То­до­зя й пе­рех­рес­ти­лась, їй чо­гось зда­ва­лось, що з тієї ма­ри по­сип­ляться іскри, піде клуб­ка­ми дим по сінях, з очей за­па­шить по­лум'я.

Князь рап­том пе­рес­ту­пив поріг і не­на­че вско­чив у ха­ту.

- Не хрес­тись, бо це я: ме­не не про­же­неш хрес­том та своїми схиз­ма­тицьки­ми мо­лит­ва­ми. Я уг­лядів тітку Мав­ру на улиці, ба­чив, як во­на пішла до церк­ви, і зай­шов до те­бе. До­ки тітка дос­тоїть до кінця в за­ут­рені, я натішусь то­бою. От­тут по­си­ди­мо - по­го­во­ри­мо вдвох!

- Оджеж ви, кня­зю, не­помірко­ва­на лю­ди­на. Тітка мо­же вер­ну­тись із церк­ви щох­ви­ли­ни. Що тоді бу­де? Як мені ди­ви­тись їй в вічі? Та во­на ж ле­пет­ли­ва і са­ма ж та­ки роз­не­се по сусідах не­доб­ру сла­ву про ме­не. Піде по­го­лос­ка по Луб­нах. Бо­юсь своєї слизько­язи­кої тітки!

- А чорт її ма­тері! Не­хай ле­пе­че язи­ком, ко­ли дов­гий язик має. А мені що до то­го?

- Князеві мо­же й нічо­го, але я по­го­во­ру бо­юсь. Підуть не­добрі сли­хи про ме­не по Луб­нах. Я удо­ва, і сла­ва про ме­не між людьми доб­ра.

- Коли я спо­до­бив те­бе своєї лас­ки, то сла­ва твоя ста­не ще ліпша. Од цього нічо­го не втра­тиш, а ба­га­то де­чо­го прид­баєш, - ска­зав Єремія.

Він сів кінець сто­ла, вхо­пив за ру­ку То­до­зю й по­са­див по­руч з со­бою. Во­на й нез­чу­лась, як йо­го га­рячі ус­та впи­ли­ся в що­ку.

- Слухай, То­до­зю! ти не­ба­га­та. Ха­ти­на твоя вбо­га. Моїх скарбів і не злічи­ти. В ме­не є ба­га­то па­лаців, ба­га­то в ме­не по всіх усю­дах здо­ро­вих хат. Я дам тобі й тітці чи­ма­лий дім чи в Луб­нах, чи в При­лу­ках, а ти ста­вай з тіткою на служ­бу за ки­лим­ниць у Гри­зельди. Бу­де­те май­ст­ру­ва­ти, бу­де­те тка­ти для мо­го дво­ру ки­ли­ми, а я вря­ди-го­ди бу­ду заїжджа­ти до те­бе, ко­ли моя ду­ша за­ба­жає те­бе. А ко­ли не хо­чеш, дам тобі зо­ло­та й срібла, і збу­дуй от­тут на ле­ваді но­вий здо­ро­вий дім. Тільки лю­би ме­не і більш ніко­го. Як тільки я довіда­юсь про зра­ду, я те­бе за­ду­шу, - ска­зав князь і при тих сло­вах об­хо­пив її за стан і справді тро­хи не за­ду­шив.

- Не хо­чу, кня­зю, я ва­шо­го срібла й зо­ло­та. Мо­го ко­хан­ня не ку­пиш зо­ло­том, бо я йо­го не про­даю. Я ва­шу яс­но­вельможність щи­ро по­ко­ха­ла, і з ме­не цього до­волі. Я й са­ма не відо­ма то­му, як я вас по­ко­ха­ла.

- То й доб­ре зро­би­ла, що по­ко­ха­ла!

- Та й лю­би­те якось чуд­но, не по-ко­зацько­му! Лю­би­те, ко­ли спах­не в вас ніби якесь по­лум'я в серці, а потім рап­том хо­ло­не­те й не ди­ви­тесь на ме­не. В кня­зя сер­це ніби при­сок. Сип­не сер­це ніби прис­ком та й згас­не. Але що з то­го вий­де? Що бу­де зо мною, бідною? А як та блис­кав­ка розіб'є моє сер­це, розіб'є моє жит­тя, зніве­чить ме­не на смерть? Яс­но­вельмож­но­му про це бай­ду­же, а мені не од­на­ко­во, що з то­го вий­де, - ска­за­ла То­до­зя й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

- Все це дур­ни­ця! Ти вер­зеш нісенітни­цю. Інша ма­ла б за честь, за ве­ли­ку сла­ву мою лю­бов, а ти по­ка­зуєш якісь ве­ре­ди: що бу­де… що вий­де з то­го… Пе­ре­ходь мені за­раз в той дім за па­ла­цом, де ко­лись жив мій еко­ном, і ста­вай з тіткою до ро­бо­ти ко­ло ки­лимів. Чи чуєш? Ви бу­де­те на службі в кня­гині. Так усі й зна­ти­муть.

- Ой не пе­рей­ду я ту­ди ніза­що в світі, та ще з тіткою. Тітка, здається, не з таківських, щоб в цьому мені спри­яти. Про це не­ма чо­го й го­во­ри­ти.

- Як не­ма чо­го го­во­ри­ти? - ска­зав Єремія й вже спах­нув. - Як не­ма чо­го ба­ла­ка­ти, ко­ли та­ка моя во­ля? За­раз мені пе­ре­би­рай­ся з цієї ха­лу­пи! - крик­нув Єремія й схо­пив­ся з ла­ви.

- Не кричіть, кня­зю, бо я кня­зеві не пан­щан­на лю­ди­на, навіть не най­мич­ка. Я - вольна ко­зач­ка, - про­мо­ви­ла сти­ха То­до­зя.

- Яка там вольна ко­зач­ка! Схо­чу, за­раз зве­лю зруй­ну­ва­ти оцю твою хат­ку, за­бе­ру твою ле­ва­ду, твою осе­лю, за­орю й засію греч­кою, і слід її за­ме­ту, як по­ме­лом. Пе­ре­би­рай­ся