Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

— Тільки візитки передавай якось інакше, не вискакуючи назустріч із темного кута, — попросила я.

— Домовилися, — радісно пообіцяв Ян, а я вперше задумалася, що для нього це не стiльки робота, скiльки гра.

Вкладаєш душу в нове тіло і з насолодою спостерігаєш за борсанням. Може, він уже й тоталізатор організував серед своїх. Якщо так, я хочу у долю. Поставлю на те, що одному янголові не поздоровиться.

Щось я справді якось перегинаю з агресією.

— Може, тобі допомогти? — заклопотався Ян, спостерігаючи за тим, як я збираю хмиз, що розсипався.

— Якщо мої супутники тебе побачать, проблем не оберемося, — зауважила я, випрямляючись. І тут же натрапила на задоволену посмішку. — Що?

— Мене можеш бачити лише ти.

— Так? Зручно, — зраділа я. І тут же потерла долоні одне одного. — Слухай, тоді прикинься моєю магією?

— Чим? — здивувався він.

— Ти багаття розводити вмієш? — вирішила я одразу промацати ґрунт.

— Е-е-е… ні. Такою магією не володію.

— Гаразд! — махнула я на це рукою. — Тоді просто винеси гілки до них. Нехай думають, що це я їх так тягну. Нiбито магії. Так можна?

— Ну-у-у, можна, — знизав плечима Ян, здається, починаючи шкодувати, що взагалі про допомогу заїкнувся.

Я тільки охоче простягла йому гілки, як…

— Фел? З ким ти тут говориш?

Рейдел з'явився в полі зору за мить, а я так і залишилася стояти з хмизом у простягнутих руках.