Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"

Камілла

Я взяла спирт для розпалу, облила ним відеокамеру, яку залишив Марс. Він хотів знімати на неї своє відверте кіно, йому здавалося, що це щось значуще для нас обох. Але тепер камера палає. Я підпалила її на задньому дворі і дала перетворитись на шматок розплавленого пластику. Стояла поряд і дивилася, як палає артефакт — рештки того, що було між нами. Цьому не залишилося місця у моєму житті. 

Зараз я одягаюсь, беру тільки найнеобхідніше. І тікаю з-під домашнього арешту. Минаючи екіпаж поліцейських біля будинку — просто наслідую Марса, який так само втік від копів через двори. 

Я лізу через паркан і кидаю останній погляд на будинок. На житло, в якому прожила останні роки. Із шерифом під одним дахом. Тоді я ще не знала, що більше сюди не повернуся. Що це місце стане для мене чужим та безглуздим. Життя дуже круто поверталося, руйнуючи все колишнє, звичне та старе. А якщо воно руйнувалося, то сенсу в цьому старому просто немає. 

Так мало статися. Я пішла з дому, вислизнула від охорони, щоб сісти на нічний автобус і вирушити до Канзасу. Там на мене чекала пересадка. Як мінімум одна. Дорогою до невеликого містечка на околиці Північної Дакоти. Я не розуміла, навіщо їду туди, але залишатися вдома теж не могла. Я раптом відчула, що маю туди поїхати. Повинна його побачити на власні очі. Почути його голос, взяти за руку. Мені хотілося обійняти цього хлопчика і сказати йому, що "все добре, він може мені довіритись і більше не боятися дорослих". 

Так, я могла б за годину доїхати до Остіна, сісти на літак і вже надвечір бути на місці. Але так вони мене відстежать. Визначити маршрут можуть мої обидва чоловіки — і Джош, і Марсель. Так, я спалила карту зі стіни. Так, я нікому нічого не сказала про свої плани. Але варто мені стати в чергу в аеропорту, як я перетворюсь на дуже легку здобич. Яскраву мішень для шукачів. 

Щойно чоловік дізнається, що я зникла, він насамперед перевірить, чи не вилітала я з регіону. А там він мене відстежить після прильоту, я навіть на паркування не встигну вийти — мене пов'яжуть, посадять в урядову машину, щоб доставити додому. Він схиблений на моїй безпеці, не хоче відпускати свою "бебі", як він любить говорити. По суті, я співочий птах у його теплій та затишній клітці. Не можу з неї вибратися, щоби політати. Не можу брати корм із чужих рук. Не можу навіть співати. 

Та й не хочу. Це не життя. Я давно втратила до нього смак. І навіть востаннє зі штату виїжджала, щоб... вирішити одну проблему. Щоб ніхто про неї не дізнався на малій батьківщині. Керував цим сам Джош. А я підкорялася. 

Втім, полетіла при надії, а повернулася — із пусткою всередині. Як у переносному значенні, так і буквально. Не хочу про це згадувати. Тільки не про це. 

Це надто боляче. Щоби згадувати.

— Ваш квиток, мем, — попросив мене кондуктор пред'явити квиток. Я виконала прохання. Відкинулася на спинку сидіння і почала безцільно дивитися у вікно. Назовні — де світ ще спить у темряві, нічого не відбувається. І тільки такі як я намагаються поїхати від долі, щоб не сталося суджене. 

Якби я залишилася там, він прийшов би і зламав мене остаточно. 

І це неправильно. Я не заслужила на це. Ні його жорстокості. Ні його ніжності. Він для мене надто хороший, щоб ми були разом. Марселеві краще припинити мене переслідувати і почати жити спочатку. Знайти собі гідну дівчину, яка не зраджувала і не зрадить. Обрати місце для дому. Це може бути велике галасливе місто або ж навпаки тиха провінція. Але точно не тут — не там, де тебе всі знають. Десь подалі від Остіну, від Техасу. Від Півдня. Ближче на Північ, куди я зараз їду.

Я тут особливо не бувала. Ні в дитинстві, ні в юності, ні після зіткнення з депресією. Вона була важка, затяжна. Навіть не знаю, як Джош це терпів. Але я була схожа на зомбі. Не хотіла їсти, страждала на безсоння. Дуже багато плакала, безперервно палила, випила весь алкоголь у нашому домі та була нелюдським шматком порожнечі. 

Я дуже сумувала за тим, чого вже ніколи не матиму. Що раптом ошелешило мене, поставило перед фактом, а потім загинуло. Зникло. Залишило в мені діру. І ця рана страшенно нила місяцями. Мені здавалося, я не вилізу з тієї жахливої ​​ями ніколи. Дякую чоловікові, що терпів усе це. Якби не він, я б не впоралася.

Мабуть, тому я й трималася за Джоша. Він добрий, він стійкий і терплячий. Витримати таке міг не кожен. Чи витримав би Марс? Я в цьому маю сумнів. Втім, роздуми без сенсу. Нам не бути разом з ним. Що сталося, те сталося. Цю вазу не склеїти, хоч би як ми намагалися притиснути один до одного окремі шматочки.

— Біля вас не зайнято? — вирвало мене з думок питання. 

Поруч стояла жінка років сорока. Як і я, кудись слідувала вночі. Одягнена охайно, у діловий костюм. Напевно, у відрядження їде.

— Так, звичайно. Сідайте, — кивнула я, притулившись до вікна. 

Я була спочатку напружена, турбувалася, що зустріну знайомих. Не хотіла, щоб хтось розповів про мій від'їзд. Але що далі від'їжджала від будинку, то більше розслаблялася. І думала про минуле, про життя загалом. Уявляла, що могло би статися, якби "все було інакше". 

— Вам також не спиться? — спитала супутниця. — Ви вже так довго споглядаєте у вікно, хоч там нічого не видно. Тільки наші відображення. Але очі завжди розплющені. 

— Та таке... Просто думаю про всяке.

— Зрозуміло, — усміхнулася жінка. — Далеко прямуєте?

— До Канзасу.

— У Канзас-Сіті? О... у мене там сестра живе. Може, ви її знаєте? Вона торгує квітами біля Роланд-Парку. У неї там із чоловіком невеликий бізнес, затишний магазинчик. Називається "Троянди Міранди". 

— Троянди Міранди? — повторила я.

— Так сестру мою просто звуть — Міранда. 

— А...

— Міранда Форестер. Може, ви знайомі?

Я вже починала шкодувати, що сказала їй правду. Не треба було казати, куди я їду. Ох не треба було. Погана прикмета. Краще б я збрехала цій жінці. 

— Ні, ми не знайомі, вибачте. І... знаєте, я взагалі в Канзасі проїздом тільки буду, саме місто я не знаю, тож...