Читати книгу - "Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow"

          Високо піднявши перст, пані лисиця погрозила Небу: ніхто не посміє дорікнути їй у недбалому виконанні своїх обов’язків. Все, що зроблено – з доброї волі, від щирого серця і з великим старанням. Про решту мали потурбуватися боги. Це вони вдихнули в Ідзанамі життя, вони дозволили світові замерзнути! Вини пані Акемі тут немає. Вона впоралася. Вона й досі хоче допомогти, знаючи правду і ризикуючи собою, бо ризикувати легко, уже зірвавшись у прірву.

          Які таємниці ховаються у снах Ідзанамі?!  І чи є сенс переказувати їх небожителям? Катастрофи все одно не уникнути! То чому б не зробити похоронний обряд урочистим? Віддати життю останні почесті?

          Вирішено, вона танцюватиме!

          А ще пані лисиця хотіла постати перед винуватицею цієї урочистості. Хіба вона не замінила Намі матір? Відтоді старша сестриця мала на неї  незаперечний вплив. Зрештою вона могла б спробувати спрямувати дівчинку у потрібне русло, як робила це раніше. Вона могла б спробувати зупинити те, що вже, здається, зупинити неможливо. Усе виправити...

          Виправити! Для цього потрібно зібратися з істинно нелюдськими силами і діяти, доки не вичерпані всі можливості.

          О, час! Сьогодні він сповільнювався і прискорювався за власним бажанням. Проте остаточно не збіг, і пані лисиці не хотілося здаватися.

          Пані Акемі завмерла в останній фігурі. Зараз вона має виглядати особливо привабливо, аби  набути твердої впевненості. Без неї нічого не вийде.

          – Ба! Та  ви танцюєте, дорогоцінна пані! – притулившись до тонкого вербового стовбура, промовив товстун. – Ну що, зігрілися?

          – Хіба можна замерзнути, коли все скоро перетвориться на попіл? – вторила йому пані лисиця, звертаючи на юрея виразні темні очі – без більм та сліпої полуди.

          – Ви знову бачите! – вигукнув привид. – Оце так диво!

          –  Досить далеко, щоб передбачити неминучі зміни, – усміхнулася вона. – Все згорить, Горо, і ти теж, якщо не відступишся від свого задуму. Який сенс уперто триматися за нього, домагаючись короткого життя, якщо на тебе все одно очікує скора смерть? Та ще й яка! Найстрашніша з усіх, мені відомих.

          – Знову хитруєте? – усміхнувся Горо. – Чи натякаєте на те, що мене спіткає справедлива кара? Вогонь небесний впаде з неба і спопелить вашого покірного слугу, – зареготав він. – Даремно стараєтесь! У вашому бажанні ніякої справедливості немає, а значить, боги не допомагатимуть вам. Всі ці думки – від слабкості жіночого розуму. От поміркуйте самі: якого зла я вам завдав? Умову виконав – довів, куди треба. А що коханця вашого вбили – то ваша провина, не моя. Шляхетний пан Мамору загинув, сподіваючись, що удача супроводжуватиме вас у майбутньому.

          На це пані лисиця нічого не відповіла – завважила, що в словах юрея є часточка правди, та й годі. На її думку, вина його полягала не в  колись скоєному злочині, а у злочинному намірі осквернити тіло загиблого своєю смердючою присутністю у ньому.

          Таке перевтілення не мало під собою законної підстави. По-перше, тому, що душа Горо вчасно не відлетіла, куди треба, і не очистилася належним чином. А по-друге, тіло призначалося їй не нове, але  вживане. На думку пані лисиці – найкраще – принаймні про те свідчили її пальці та губи. Прекрасне тіло, в якому колись перебувала свята, безгрішна душа! Наповнювати таке нечистим духом – блюзнірство, за яке їй ніколи не отримати прощення…

          – Але якщо ви тут, значить, у вас був привід повернутися, – вголос розмірковував Горо. – Інакше що б вам завадило залишити мене скніти над трупом вашого коханця? Зізнайтеся, лісова пані, ви знайшли те, що шукали? – при цих словах він весь подався вперед, а його єдине око волого заблищало, передчуваючи, що її відповідь буде солодшою за цукрову диню. – Ви знайшли спосіб залікувати рани на тілі пана Мамору і повернути його до життя? Якщо так, ви навіть не уявляєте, якою щирою буде моя подяка! – пообіцяв привид. – Я дозволю вам і надалі користуватися ним так, як ви звикли.

          Обурена останньою заявою, пані лисиця наморщила ніс. Пан Мамору часто заговорював з нею про кохання, але ніколи не пропонував себе так нахабно. У глибині душі він відчував, що плотські насолоди – то її рідна стихія, тому на рішучий крок він  не має жодного права. Нічна Пані  одноосібно правила царством насолод. Ніхто не міг зрівнятися з нею у майстерності спокуси. Шляхетний пан Мамору завжди залишав за нею право обирати, де і коли вона розділить з ним ложе. На жаль, чарівна пані користувалася ним рідко, не підозрюючи, що іншої нагоди може не бути.

          Обуренню пані Акемі не було меж: «Тепер, коли яма-бусі мертвий, ніхто не сміє пропонувати його тіло від свого імені!».

          – Чому б нам просто не перейти до справи? – холодно запропонувала вона, не бажаючи відповідати на дурнувату пропозицію. – Сподіваюся, з паном Мамору нічого не сталося, доки я була відсутня? Якщо його пошматували дикі звірі, то засіб, який я винесла з Йомі-но Куні, виявиться безсилим. Еліксир життя здатний залікувати рани на тілі, але не зібрати його докупи, – попередила вона.

          – Якщо так, прошу в кущі, – позадкував усміхнений товстун. – Слово честі, я очей з нього не зводив, не бажаючи, щоб воно перетворилося на порох раніше, аніж мені доведеться ним скористатися. Але ви були відсутні так довго, а вітер і волога виявилися такі нещадні…, – обережно розсунувши густі зарості, Горо впустив пані лисицю в саморобний курінь – живий, бо жодна гілка не була для нього зрізана, і всі чіплялися корінням за землю.

          Подумки пані лисиця зауважила: звідки взятися таким густим кущам на цьому місці? Тоді, коли вона була тут минулого разу, колючі гілки стелилися по землі. Звичайно, вона не могла їх бачити, але відчувала руками – кущі росли щільно, і колючки на них були такі юні, що не ранили ніжних долонь. То як за такий короткий час вони змогли обступити пана Мамору так тісно?