Читати книгу - "Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін"

А потім ні сіло, ні пало:

— Мою натурницю не перестрів?

Чия натурниця? яка натурниця?.. До чого тут натурниця? Та в нього їх з десяток, натурниць! Три десятки! Сильвіну?.. Фарінетту?.. Манон?.. Прийшов привітати, а він на мене, мовляв, дівчат у нього відбиваю! ото зустріч! ото неприязнь!.. сам ще й як жінкам памороки забивав!.. Так, певне! власне, у певний спосіб… а ще звинувачує!.. казав, що я «зачаровую очима»… жінки розповідали йому про мої очі… пліткарки… брехухи… знайшли, кому розповідати!..

— Ах, як він учора на мене дивився!

І готово!.. уже закипав! від нестями!.. не через мої очі, а щось інше!.. причини заздрощів то або це, або… що?.. Ще б пак!.. що у мене дві ноги, а в нього жодної! Вважав це злочином! Так, злочином! але ж у нього дві руки, а у мене тільки одна!.. зрештою, не зовсім… вже як є! що йому обидві ноги відпиляли, то це вже край! тотальна ненависть! мої очі! мої шанси! мій шарм! уявіть собі! Побачив би мене тепер у буцегарні зі сракою у струпах, сказав би? ти ба, вава! Болить? а гарні очі? Схуд на сорок п'ять кіло? який стрункий! дівчатам до смаку!

Але я визнаю, його мистецтво, тобто скульптура, ліпити, сидячи у візку, це тяжко, майже неможливо, ліпити, сидячи майже на підлозі! і на підлозі повно глини, справжня каша!.. Навіть у носі, потім колупався, вишкрябував… увечері геть замурзаний, наче в масці, аж до волосся, усіх смішив… клоун у візку!.. ображався… мав смак до кокетства… якби його причепурити, помити… він розумів, що виграв би від цього… ну й, звичайно, очі… елегантність, добре скроєний піджак!.. жінки спокутуються на манекенів… він був природженим клубменом… і не розлучався з дзеркальцем, з люстерком на ланцюжку… мені заздрив, що я не скульптор, мовляв, тільки пацієнток мацаю, скільки хочеш піхв!.. тільки й думав, як я пацієнток мацаю! ще й обома руками!

— Ні, тільки однією, еротомане!

Та йому кажи не кажи!..

— Ще трохи, ти мої горщики лапатимеш! чи онде глину! чи олійні креми! чому в тебе рот у помаді, ненажеро! трахання! місячні! що таке?

Йому ввижалася помада в мене на губах! примарювалася! На все нарікав, та найгіркіше: скоро геть не стачить глини! витрачає останні грудки!.. жилу закрили, його особливу жилу, єдину «для статуеток» на Гірці! Він знав ту розколину, єдину розколину! тільки він! і Паско Ріо, але той уже помер… у кінці тупика Трене зліва… Ет, мені він не покаже точного місця! навіть мені! вхід до розколини!.. єдина глина, яка йому годиться!..

— Коли всі дурниці скінчаться!.. а ще піч!

Його піч, остання на Гірці!.. може, не зовсім остання, але майже!.. у всякому разі, єдина для такого типу глини… завалилася у тридцять дев'ятому!.. але ж цегла! де взяти цегли! цегла, піч! усього бракувало!

— Формую, воно сохне, все коту під хвіст!

Хоч трохи заробляв гуашами, коли була нагода… клієнти часом зазирали… Але він хотів ліпити й випалювати! тільки з випеченої глини!

— Я буду останнім керамістом!

Відливав у форми просто долі… весь паркет затиканий статуетками… і малював долі, полотно ставив під стінкою… він же не міг малювати на мольберті!.. а ще весь час човгався, вертівся, як дзиґа!.. то до пляшки!.. до лаку!.. тюбика!.. пензлика!.. усе перекидав!.. чавив свої макети… роздирав полотна!

А ще як розлютиться!

— Геть звідси всі!

А коли хто ремствував, то справжня битва! усе тільки летіло! праски! бляшанки з фарбою!.. у вікно! баталія! а потім приносьте купу подарунків… щоб він не сердився… з шампанським… і буль-буль-буль!..

Святкова нагода!

І совався по підлозі зигзагами… щоб усі бачили, який він вправний…

— Пливи, моя гондоло!

Чиюсь ногу зачепить! чи живіт! чи горщик!

— Ану вкуси мене за ногу!

А як, бувало, накидався на замовників! З криком! А ще завжди бензин мав під рукою! як розчинник… говорив про піч, про вогонь!.. і бензин під рукою! і курив люльку за люлькою! сигари! жартував з вогнем! митці — то небезпечний вид істот, геть несподівані, хтось скаже, цей спокійний… насправді зовсім ні!.. он знову десь копирсається, щось перемішує… витягає щось із-під канапи… згорток… лист… ставить на місце… до біса, каже, викинути в море! у вікно! Увечері, як закінчував творити, завжди дуже пізно, як хамелеон у візку — жовтий, оранжевий, ліловий, лице у глині… нас було тільки двоє, він і я, на всіх інших він нагримав… нікого… і тільки газова лампа… він ще мав газове освітлення, унизу, під сходами, де колись була кухня… із муфтою, зі свистом… це нагадувало мені пасаж Шуазеля, у нас теж висіли такі лампи в пасажі Шуазеля, тоді освітлення було ще газовим, і безліч ліхтарів… на Масницю в пасажі юрмилися всі замазури з Великих бульварів, щось вигукували, клоуни, арлекіни, маркізи… ціла сарабанда! і тітки, і старці, і молодь! А гамору! Від газу світло не місячне, від газу все мертвотно-зелене і гнітить… гнітить… дивна картина… ніби люди ні мертві, ні живі, ні нічого… Мене зачаровували ті зеленовиді крикуни… їх безліч! на весь пасаж… епоха була інша… Масниця! маскарадні кольори ще гірші, як на Жюлевому виді! а ще й мертвотно-зелений відтінок газового світла… Я описав вам Жюлеву майстерню… справжній капернаум!.. сам винен!.. приступи люті в гондолі… безглузде розкидання бляшанок з фарбами… повсюди глина!.. статуетки! вся майстерня в бруді!.. плюс тюбики фарби… олії!..

— Якби ще й конфеті!

Як на Масницю у Шуазельському пасажі.

— Ніяких конфеті! Мені потрібна піч!

До того ж, я вже казав, він сидів у візку, у своїй гондолі, і між куксами бляшанки з фарбами!.. так зручніше, казав він… але так вовтузився, що геть замащувався в жовте! у барви! у червоне!.. і фарби розливалися калюжею!..

— Я сам собі коробка з фарбами! Хіба не так?

— Так! Так!

— У Рембрандта хіба то барви? От у мене барви!