Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"

– Що «ми з тобою»? Немає ніякого «ми». Є тільки ти. Ти, ти, ти. А мене наче більше не існує. Зараз я наче атрибут, який ти водиш за собою по місту. Але мені соромно людям у вічі глянути, наче я дійсно зробила щось погане… 

– Міє, дослухай мене...

– Я хочу покинути це місто, – мовила далі, ледве стримуючи сльози. – Я готова продати свій маєток – я навіть підготувала всі потрібні папери, щоб втекти кудись далеко, до якогось озера, подалі від цього міста, яке ненавидить мене. В якому ти ненавидиш мене.

– Чекай! Я не ненавиджу...

– Годі! Тільки те й робиш, що знущаєшся, придумав собі цяцьку, сам ранив – і сам жалієш! Я не хочу більше нічого чути. Ти навіть не намагався виправити те, що наробив, і я розумію: твоя сім’я ніколи не прийме мене. І вони не пробачать тобі, якщо ти порушиш заповіт матері і будеш мене захищати.

– Міє, дозволь мені сказати…

Вона відмовила.

Він… приречений.

Відмовила йому, і цього разу це дійсно відмова… Справжня. 

Він хотів сказати: «Ми споріднені душі, і я помру без твоєї любові». Але знав, що це нічого не змінить, вона не покохає його за цю нещасну хвилину. Вона ненавидить його, і не зможе врятувати. Її серце буде розбите через те, хто виявився її спорідненою душею. 

– Два місяці, – промовив він, не в змозі дивитися їй в очі. – Побудь у місті ще два місяці, і я все виправлю.

– Як? – запитала недовірливо. – Все говориш, що виправиш, але нічого не відбувається. Я чекаю, чекаю… І нічого. Ти заплутав мене, я більше не розумію, що відчуваю… і ця твоя палиця… і ти такий блідий… – вона стулила рота, не сміючи сказати щось важливе, Айдас відчув, як вона промовчала про щось. 

– Будь ласка, просто побудь ще два місяці. А в перший день весни... проведи зі мною один вечір. Пообіцяй мені.

Мія мовчала, розгублена й ображена, але в її очах блиснула надія.

– Обіцяю, – сказала нарешті.

– Дякую. 

– Це все занадто, мені треба подумати і заспокоїтися, – Мія обійняла себе за лікті, наче захищаючись від Айдаса. – Іди. 

І він боявся підступити до неї.

– Я ж можу прийти завтра? Все в силі? Ми зустрінемо Новий рік разом, будь ласка? 

– Я не знаю, вибач, зараз просто йди. Мені треба подумати.

Айдас кивнув, слухняно розвернувшись до виходу. Важкі двері за ним зі скрипом зачинилися, залишивши його на ґанку її дому – самотнього, знесиленого і з розбитим серцем. Він знав, що, можливо, у нього немає цих двох місяців, але не смів порушити прохання Мії. Якщо вона сказала, що потребує часу на роздуми, він буде чекати, скільки знадобиться.

Такий сильний, високий і статний чоловік, тепер відчував себе безсильним і нещасним у темряві зимового вечора. Його плечі, зазвичай розправлені з упевненістю, тепер безвольно опустилися, а думки про майбутнє лякали. Айдас притулив долоню до очей, відчуваючи гарячі сльози, які почали текти по обличчю. Але він вдихнув, намагаючись приборкати емоції.

«Здається, це кінець», – подумав.

Можливо, доля вже вирішила все за нього, і він помре, повторивши трагічний шлях своєї матері.

Айдас пішов далі, поступово наближаючись до воріт, навіть зумів зачинити важкі ворота за собою, які Мія більше не зачиняла, щоб він не перелазив через паркан. Але раптово біль, наче гострий кинджал, пронизав його груди. Він відчув, як його серце стискається від болю, а голова паморочиться. Притиснувши руку до грудей, Айдас не зміг утриматися на ногах і впав на холодну ледве припорошену снігом землю. Останнє, що пам’ятав, як ліхтар миготів над його головою, та зіркове зимове небо.