Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

— Я вже пішла, Катю, — відповіла я тихо, хоча відчувала, як з кожним її словом у грудях піднімається нестерпний біль. — Але, здається, ти цього не помітила.

Її істерику було важко описати. Вона схлипувала, розмахувала руками, вигукувала звинувачення, і з кожним словом я відчувала, як моє серце розривається все сильніше. Я могла б сказати їй, що це не я зруйнувала її життя, що це вона сама зруйнувала моє. Але я більше не хотіла цих суперечок. Я просто стояла, мовчки дивлячись на її перекошене від злості обличчя, і відчувала, як щось всередині мене холоне.

Коли вона нарешті зупинилася і, задихана, втупилася в мене, я сказала останнє, що було мені під силу.

— Прощавай, Катю. Я бажаю тобі щастя.

Я розвернулася і пішла, намагаючись зберегти хоч якісь залишки гідності. Але як тільки я повернула за ріг, сльози, які я стримувала весь цей час, потекли по моїх щоках. Поки я йшла додому, мене накривала хвиля за хвилею болю, відчаю, зради. Катя і її живіт — цей образ наче вирізався у мене в мозку, постійно нагадуючи про те, що я втратила. Вона тепер мала те, що було частиною мого життя. І я більше не могла боротися.

Коли я дійшла додому, сили покинули мене повністю. Я зачинила двері, повільно прислонилася до них спиною і, не стримуючи більше сліз, сповзла на підлогу. Мої коліна підкосилися, немов втратили опору, а руки безсило опустилися на холодний паркет. Я сиділа в темному коридорі, оточена мовчанням своєї порожньої квартири, і вперше за довгий час дозволила собі впасти в цей відчай.

Сльози текли по моїх щоках безупинно, мовби наздоганяли всі ті почуття, які я так довго тримала під контролем. Біль розривала мене зсередини, тепер уже без сорому й страху. Я дала волю кожному спогаду, кожній образі, кожній невимовленій думці. Це було, як якщо б душа виверталася навиворіт, викриваючи кожну незаліковану рану, кожен шрам, що залишився від того, що колись було моїм життям, моєю родиною, моїм шлюбом.

Я згадувала той момент, коли вперше дізналася про них із Катею, про їхній роман, і як усередині все обірвалося. Тоді я думала, що це найгірше, що може статися. Але ні. Найгірше було тепер, коли я побачила її вагітну — з його дитиною. Вона була вагітна тим, про що я навіть не мріяла знову — новим початком, новим життям, тим, що я більше ніколи не матиму з Ігорем.

У цій темряві і тиші мого коридору, я зрозуміла, що для мене цей розрив не закінчився. Я не змогла його пережити. Я тільки змусила себе йти далі, робити вигляд, що все добре, що я сильна, що мене це не зачепило. Але тепер усі ці місяці стриманих сліз вибухнули, розливаючись неконтрольованим потоком болю і зневіри. Я більше не могла прикидатися.

І саме тоді задзвонив телефон. Я витерла сльози, навіть не глянувши на екран, але всередині з’явилося якесь відчуття, ніби хтось витягнув мене з безодні. Це був Артем.

— Інно, — почувся його турботливий голос. — Що сталося? Як ти? Я відчуваю, що з тобою щось не так.

Він не вимагав пояснень. Він просто знав. Я не сказала нічого вартісного — тільки кілька схлипів, кілька нерозбірливих слів, але цього вистачило.

— Я приїду, — впевнено сказав він. І хоча я не просила його приїжджати, не протестувала.

Вже за кілька хвилин він стояв на порозі. Я відкрила двері, і його обличчя відразу змінилося, як тільки він побачив мене. Я стояла перед ним із червоними очима, розпухлими від сліз, з тремтячими руками, які все ще трималися за дверну раму. Він не питав нічого, не засипав мене зайвими словами. Просто обійняв — міцно, лагідно, так, наче хотів забрати на себе весь мій біль, дати мені перепочинок у своїх обіймах.

Але біль не зникав. Навіть у його теплих руках, навіть під його турботливим поглядом, усе всередині мене клекотіло. Я відчувала себе розбитою на тисячі осколків, і жодна ніжність не могла мене зібрати.

Я не думала, що роблю. Просто відчула, як мої руки самі тягнуться до нього. Я притиснулася міцніше, намагаючись у цьому дотику знайти хоч якесь забуття. Мені потрібно було забутися, хоча б на одну ніч. І я, наче у відчаї, потягнула його за собою в спальню.

Артем слідував за мною, не кажучи ні слова. Він зрозумів мене без зайвих питань. Його дотики були обережні, його погляд — теплий і трохи сумний. Він відчував, що я намагаюся вирватися з цього полону болю, але знав, що це — тільки тимчасова втеча. Проте він дозволив мені втекти, хоча б на мить.

Після цього я довго сиділа на холодній підлозі у ванній, обхопивши руками коліна, дивлячись на своє відображення у дзеркалі. Волосся розтріпане, обличчя бліде, очі почервонілі від сліз. Я бачила себе такою, якою не бачила вже багато місяців — слабкою, розгубленою, втраченою.

Артем був поруч, був ніжним і турботливим, але це не могло заповнити порожнечу, що розросталася всередині мене, немов чорна діра. Я розуміла, що навіть його тепло і турбота не здатні витіснити з мене ті залишки минулого, що ще жили у моєму серці.

Бо в мене досі жило те, що я не могла відпустити. Живе нагадування про зраду, про все, що я втратила, і все, що Катя зараз мала замість мене.