Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Минуло три місяця…

Тиша. Та сама тиша, яка приходить у домі, коли діти вже сплять, коли нічне небо заволікає морок, і ти залишаєшся наодинці з самим собою. Зазвичай у такі моменти я відчуваю, як хвиля втоми плавно накриває мене, і я знаходжу в цій тиші трохи розради. Час тільки для мене, коли можна забути про все: про зраду, про розлучення, про те життя, що зруйнувалося, і про нове життя, що будується повільно, але все ж будується. Артем мав рацію: мені потрібен був час, щоб оговтатися. І цей час він дав мені, терпляче і дбайливо. Підготовка до нашого весілля йшла повним ходом, і я вже навчилася відчувати ту легкість, що приносила впевненість у завтрашньому дні. Я звикала до думки, що знову можу бути щасливою, хоча всередині все ще залишався цей холодний, черствий куточок - пам'ять про те, що було.

І ось, коли все нарешті йшло так, як мало йти, пізно ввечері пролунав дзвінок у ворота. Різкий, такий, що ріже цей тендітний спокій, як ніж, що розриває тонку тканину тиші. Я здригнулася. Серце наче зупинилося на мить, а потім раптом почало стукати надто голосно, ніби намагаючись пробитися крізь ребра.

Я машинально піднялася і підійшла до монітора відеокамери. Натиснула на кнопку, і екран загорівся бляклим світлом, висвітлюючи незнайомий силует. Але за секунду я зрозуміла, що це - він. Ігор. 

Холодне тремтіння пройшло по моєму тілу, ніби хтось раптово відчинив усі вікна і впустив крижаний вітер. Що він робить тут? Чому прийшов? Він не повинен бути поруч... Йому не можна бути поруч. Я йогов же скільки не бачила и бачити не хочу! 

- Що тобі потрібно? - я натиснула на кнопку переговорного пристрою, намагаючись утримати голос рівним. Але він однаково прозвучав хриплувато й різко.

Він мовчав якийсь час, і я вже подумала, що він просто розвернеться і піде. Але натомість його голос, слабкий, надламаний, пробився крізь холодну сталь пристрою.

- Катя... Катя померла. Вона померла під час пологів, - його голос тремтів. - Я... Я не знаю, що робити. У мене на руках дитина... Наша з нею дитина, Інно.

Ці слова були як ніж у серце. Я відчула, як усе всередині мене стиснулося, наче хтось висмикнув землю з-під ніг. Катя мертва. Дитина. Ігор із немовлям на руках, і він стоїть тут, біля моїх воріт, просить про допомогу.

Якийсь час я стояла мовчки, просто дивлячись на екран, начебто те, що я бачу і чую - це сон, це не може бути реальністю. Мій колишній чоловік - той, хто зруйнував нашу сім'ю, тепер стоїть переді мною з цією дитиною, плідом його зради, і благає мене відчинити двері.

Я відчувала гнів. Відчувала огиду. Але ще більше - я відчувала жалість. Дитина. Малюк, який нічого не зробив. Маленьке життя, пов'язане з Катею, жінкою, яка забрала в мене мого чоловіка. Як впоратися з цим? Як впоратися з цим новим болем? Але я не могла не впустити його…Просто не могла. 

Я відкрила ворота. Повільно, немов у сповільненій зйомці. У голові гриміли думки, і кожна з них була гострою, як осколки розбитого скла. Я бачила, як Ігор увійшов, тримаючись невпевнено, з немовлям на руках. Обличчя його було блідим, погляд згаслим, а в руках - згорток, занадто маленький, занадто крихкий. Це не могло бути правдою. Але це була правда.

- Ось, - він зробив крок до мене, і я зробила крок назад, інстинктивно. У цей момент я ненавиділа його більше, ніж будь-коли. Але ще більше я ненавиділа себе за те, що не могла просто зачинити перед ним двері.

- Ти не повинен був приходити сюди, - прошепотіла я, голос тремтів від напруги.

- Я знаю. Але я не можу більше. Я... - він замовк, немов не міг знайти слів. Його очі металися, як у загнаного звіра. - Я не знаю, як піклуватися про нього, Інно. Він... Він один. Я один.

Моє серце стиснулося. Не через нього. Не через Ігоря. Я більше не могла відчувати до нього нічого, крім презирства. Але цей малюк... ця беззахисна дитина не була винна ні в чому. Він просто з'явився на світ, як і всі ми, без вибору, без провини. І тепер його мати мертва, а батько стоїть переді мною, благаючи про допомогу.

- Ти думаєш, що я можу просто забути все? Забуду, що ти зробив? - мої слова були гострими, як кинджал. - Ти прийшов до мене, до жінки, яку зрадив, і просиш допомоги?

Ігор заплющив очі, і я помітила, як його рука міцніше обняла згорток.

- Це не заради мене, - його голос був ледь чутний. - Це заради нього.

Малюк раптом заворушився, видавши тихий стогін, і це змусило мене замовкнути. Я не могла відвернутися від цієї дитини. І, що б не відбувалося між мною та Ігорем, цей малюк не повинен страждати. Я обережно простягнула руки і взяла немовля. Це було як удар по душі. Дитина, що з'явилася на світ від тієї самої жінки, яка розбила мою сім'ю, тепер лежала на моїх руках, маленька, беззахисна. Її шкіра була теплою, дихання - спокійним, ніби вона не знала, що навколо її життя все руйнується. І тут я відчула, як клубок підступив до горла. Це був хлопчик. Хлопчик, про якого ми з Ігорем мріяли. Ігор завжди хотів сина, і я теж сподівалася, що одного разу в нас буде хлопчик. Але мені більше не судилося завагітніти. І ось іронія долі: син є. Але не мій.

Гіркота. Гостре, роз'їдаюче почуття, яке проникло всередину мене, немов кислота. Я боролася з цим. Я не могла дозволити собі зруйнуватися просто зараз. Я повинна була допомогти цій дитині. Нехай це буде катастрофою для мене. Нехай моє серце згорить від болю. Але я не могла кинути його.

- Що мені робити з тобою? - прошепотіла я, дивлячись на дитину. Вона була такою малою, такою невинною. І в цей момент я зрозуміла, що, незважаючи на всі мої почуття до Ігоря, незважаючи на ту ненависть, що горіла в мені, я не зможу кинути цього хлопчика. Я не зможу залишити його.

- Піди. Сядь, - сказала я Ігорю, майже машинально, вказуючи на стілець у передпокої. - Я подбаю про дитину.

Я увійшла в будинок, майже не дивлячись на нього. Моє завдання зараз - знайти все необхідне для дитини. Але в голові проносилося занадто багато думок. Він сказав мені, що Катя мертва. Що я мала відчувати? Полегшення? Чи жаль? Ця жінка зруйнувала мій шлюб, забрала в мене чоловіка, а тепер її більше немає. Це мало б здаватися перемогою. Але чому тоді мені так боляче?