Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Сестричко! Та ти неймовірна!

– Останній штрих. — Тонка «доріжка» світла пробігла до ніг мага, і личина зникла. – Готово.

Хтось ахнув. Ласка? Ні, Лілея. Закричала, впала… На вустах застигла легка усмішка, в очах – жадібна цікавість.

Я її трохи розуміла. Зовнішність Ньельма з Буревісників, з яким Мела навчалася в Академії, а я перетиналася минулого року в Тавенні, нікого не залишала байдужим. Не погрішу проти істини, якщо скажу, що він – найвродливіший чоловік із усіх, хто траплявся на моєму життєвому шляху.

Чаклун був ідеальний. Мужні риси, крапля юнацької свіжості, пристрасний погляд і хвиля синювато-чорного волосся, розпатланого рівно настільки, щоб вабити, а не відштовхувати, створювали приголомшливу картину.

Для порівняння: якби Артана вважали привабливим у вищому світі, де цінуються блідість і витонченість, а Вальєна – у товаристві печерних людей, де головне – сила, а на пику дивитися не обов'язково, то Ньельм викликав би ажіотаж серед краль будь-якого віку та будь-якої історичної епохи.

«Ось вона, справжня краса!» – думали дівчата, проходячи повз нього.

«Ніс я робила. Якісний, еге ж? І вуха, але він їх чомусь змінив», – у пам'яті засіли слова Мели, яка знала головні секрети чарівності колишнього однокурсника.

«Він як лялька, порожня зсередини», – давно вже вирішила для себе я.

На нього було приємно подивитися, не більше того. А ще егоїзм Ньельма в рази перевершував мій власний, і це часом дратувало, часом лякало.

– Хто він? – побожний шепіт Лілеї викликав усмішку.

«Амбітний негідник, якого виперли і з гільдії магів, і з Драконівського комітету за «подвиги» в Тавенні», – подумала я.

– Старий знайомий, – відповіла чаклунка. – Не турбуйтеся, він тут не затримається.

Дівчина розчаровано зітхнула.

– Хтозна, хтозна, – пробурмотів Ньельм. – Згідно зі статутом, на практиці має бути не менше двох викладачів, а я, хм…

– Не спокушай долю, – зупинила його Мела.

– І що ти зробиш? Нотацію прочитаєш? – фиркнув він.

Її очі метнулися до вікна, за яким вгадувався силует Вальєна.

«А від нього яка користь?» – здивувалась я.

З іншого боку, сили Яструбу не позичати – маг у Рені літав крізь шибки цілком пристойно.

– Ти як мене взагалі впізнала? – схоже, сваритися Ньельм не збирався.

Чаклунка тицьнула пальцем у його пластинку:

– Золото погано піддається магії. У тебе на грудях було написано твоє ім'я.

– Чому не сказала одразу?!

Вона знизала плечима:

– Не хотіла переривати виставу. Коли ще випаде можливість насолодитися такою ганьбою?

– А пил навіщо знищила?! – Як на мене, знатного мага насамперед хвилювало питання благословенного срібла.

– Мені він не потрібен.

Ньельм помітно розгубився:

– В якому сенсі?

– Сойла немає, Барр незрозуміло де, копальнями відає король. Не помітив хіба, як упали ціни на магію? Обсяги видобутку срібла зростають, запаси не безмежні. Такими темпами років через десять надра вичерпаються, а через двадцять срібний пил стане міфом.

– І?! – Його аж затрясло.

Мела усміхнулася, та так, що мене пройняв мороз.

– Настав час шукати альтернативу.

Садибу чаклун залишив у глибокому шоці. Практиканти теж тихо розійшлися хто куди, і навіть Брен, що рвався до знань, тримався від Мели на відстані. А вона поводилась як завжди і ніби забула, що заради примхи розвіяла близько пів сотні золотих монет – приблизно стільки дали б за марно активований чарівний пил на чорному ринку.

Ближче до вечора підопічні відійшли від потрясіння, і рутина пішла своєю чергою.

Медор куховарив, Заєць проклинав життя, Лілея малювала ідеального чоловіка, Сокіл кинув виклик якійсь пошарпаній книзі з непривабливою назвою «Магія та компост: міфи і реальність», Ласка зі шкіри лізла, щоб догодити Вальєну.

Звичайний вечір… Мела шаруділа папірцями, а я, щоб їй не заважати, вийшла надвір. Трохи постояла, оцінила погоду. Ні хмаринки, ні комара, ні стороннього звуку… Благодать.

А коли я влаштувалася на вже звичній лавці, щоб трохи подумати про сьогодення, до мене підійшла жінка в жалобному вбранні.

– Візьміть. – Вона передала об'ємний пакунок. – Пом’яніть чоловіка. Він не зі зла те звинувачення кинув. Зроду лисиць в окрузі не було.

– Ви про що? – Я встигла задрімати, тому не відразу зрозуміла, що й до чого.

– На узліссі пір'я та лапи знайшли. Погань руда качку вкрала, а позавчора – нашу курку. Чоловік мій покійний на приїжджих грішним ділом подумав, сварку в пивниці влаштував… Ви вже вибачте його, бідолашного. Пом’яніть. Нехай його душа знайде спокій.

Якщо чесно, мені треба було зізнатися й покаятись, але я сиділа, ніби скам'янівши, і жінка, кивнувши наостанок, пішла.