Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

— Он як?　

— Так.　

— Де саме?　

— Ґаучер-роуд, 12, Спрінггілл.　

Мун записує адресу.　

— Як давно ви володієте цією хатинкою? — цікавиться Вебб.　

Шарп хитає головою, немов демонструючи, яким безглуздим вважає цей напрям допиту.　

— Ми придбали її, щойно одружилися, років двадцять тому.　

— Часто туди їздите? — буденно питає Вебб.　

— Так, на вихідні за доброї погоди. Вона не утеплена для зими.　

— Коли востаннє там були?　

— Ми з дружиною їздили туди кілька тижнів тому, сьомого-восьмого жовтня, щоб закрити її на зиму.　

— Ви не проти, якщо ми оглянемо її?　

Шарп немов застигає на місці.　

— Ви не проти, якщо ми подивимось? — повторює Вебб. Коли тиша затягується, він каже: — Ми завжди можемо отримати ордер.　

Шарп замислюється, з кам’яним обличчям дивлячись на детектива. І нарешті каже:　

— Уперед. Мені немає чого приховувати.　

Коли Пол Шарп іде, навіть більш засмучений, ніж прийшов, Вебб обертається до Мун — та дивиться на нього, піднявши брови.　

— Певно, багато людей має літні хатинки в тій місцевості, — завважує Мун.　

— Упевнений у цьому, — погоджується Вебб, — але хочу поглянути саме на цю.　

Мун киває.　

— Його алібі нікуди не годиться, — каже детектив. — Можливо, він призначив Аманді зустріч у своїй хатині. Родина в ті вихідні приїжджати не збиралася. Шарп вигадав історію для дружини — мовляв, зателефонувала тітка й благала відвідати її. Якщо це правда, чому він поїхав цього разу? Зазвичай він цього не робив. Нащо вимкнув телефон? — І додає: — Та й хата не дуже далеко від того місця, де знайшли жертву. Він знає місцевість. І знав би, де затопити машину.　

— Знав би, — погоджується Мун.　

Вебб замислюється.　

— Разом з тим, покличмо сюди Ларрі Гарріса й спитаймо його щодо цих записів з камер.

Розділ двадцять п’ятий

Олівія міцно стискає кермо, їдучи мостом, що веде за місто. Вона збирається відвідати чоловіковутітку Маргарет. Знає, де та мешкає. І не бачилася з нею доволі давно.　

Рейлі лінивою ходою наближається до дверей «Боба», намагаючись справляти враження технаря, що прямує до клієнта. Але почувається підлітком, який іде на зустріч із чиєюсь матусею. Він украй невпевнений. Йому лише шістнадцять. Рейлі нагадує собі, що, мабуть, зуміє полагодити комп’ютер і вшитися звідти за п’ятнадцять хвилин. А потім можна похвалитися матері — вона зрадіє, що син зробив щось корисне, і тоді, напевно, варто буде заговорити на тему повернення телефона.　

Він входить усередину й одразу бачить, як йому махає немолода білява жінка в червоному жакеті. Ух. Якось ніяково. Він швидко підходить і сідає напроти неї. Роздивляється ноутбук — це «Делл Інспірон», доволі простий.　

— Привіт, Рейлі, — каже жінка. — Приємно тебе бачити.　

Він ніяково киває.　

— Вітаю.　

— Я місіс Торрес, — представляється вона.

Уважніше придивившись до неї, Рейлі бачить, що вона старша за його матір.　

— Що з ним? — питає він, указуючи на ноутбук.　

— Мені більше не вдається під’єднатись до інтернету. — Вона засмучено показує пристрій.　

Рейлі підсуває ноутбук ближче до себе й дивиться на нього. Швидко помічає, що той у режимі «У літаку». Натискає клавішу з маленьким літачком. Комп’ютер автоматично під’єднується до вайфай-мережі кав’ярні.　

— У вас був увімкнений режим «У літаку», — каже він, придушуючи посмішку.　

«Господи, — думає Рейлі, — це наче відібрати цукерку в малюка».　

— О боже мій, і це все? — вражається жінка.　

— Це все, — запевняє Рейлі, відчуваючи водночас полегшення й розчарування, що інших несправностей в ноутбуку немає. Навряд чи є сенс очікувати на оплату за це.　

— Постривай-но хвилинку, Рейлі, — просить жінка.　

Він помічає миттєву зміну в її голосі й одразу губиться. Вона тримає в руці двадцятку, але не пропонує йому. Натомість нахиляється ближче. Усмішка досі при ній, але вже інша, нещира. Вона понижує голос і каже:　

— Ти вдерся до мого будинку.　

Рейлі відчуває, як палає обличчя. У роті пересохло. Це не може бути та жінка з немовлям. Надто стара. Він не знає, що робити. Минає довга мить, а тоді він усвідомлює, що має заперечувати.　

— Що? — Його голос лунає сухим кумканням. Він кашляє. — Ні, неправда. Не знаю, про що ви говорите.　

Але Рейлі знає, що це звучить непереконливо. Вигляд у нього страшенно винуватий. Бо він і є страшенно винуватий.　

— Ні, правда. Ти проникнув до будинку й нишпорив у моєму домі та в моєму комп’ютері, і мені це не подобається.　

— Нащо мені це? Чому ви вважаєте, що це я? Я ніколи не був у вашому дурнуватому будинку, — белькоче він, мов перелякана дитина. Він і є перелякана дитина.　

— Гадки не маю. Ти мені скажи. Що саме ти шукав? Він хитає головою.　

— Це не я. Я такого не роблю.　

— Можеш усе заперечувати, якщо хочеш, але я знаю, що це був ти, Рейлі.　

Нехай знає, яку велику проблему собі нажив.　

— Може, хтось і вдерся до вашого будинку, леді. Але чому ви вважаєте, що це був я? — випалює Рейлі, намагаючись говорити тихо.　

— Бо знаю, що твоя мати написала ті листи.　

Які листи? Він швидко міркує.　

— Листи з вибаченням, які написала твоя мама після того, як ти вдерся до наших домівок. Один з них отримала я. Тож знаю, що це був ти.　

Рейлі охоплює страх. Певно, це вона говорила з матір’ю. Його відбитки — по всьому її дому. І він щойно возився з її ноугбуком. Чорт. З раптовою відчайдушною бравадою він нахиляється до неї через стіл і дуже чітко промовляє:　

— Я ніколи не був у вашому будинку. Ніколи. Ви цього не доведете. Тож геть від мене і тримайтеся подалі.　

Рейлі повірити не може, що щойно говорив отак з дорослою людиною. Він підводиться.　

— Я йду.　

— Це ще не кінець! — гукає жінка йому вслід.　

Прямуючи до виходу з кав’ярні, він відчуває на собі спантеличені погляди інших і ще дужче шаріється.　

До будинку тітки Маргарет близько години їзди, із заторами — довше. Але зараз неділя, і дороги здебільшого вільні. їдучи, Олівія думає, яка, мабуть, безглузда ця поїздка. Маргарет не згадає, чи відвідував її Пол того вечора. Вона майже готова розвернутись і поїхати додому.　

Але щось спонукає її й далі гнати трасою в Катскільські гори, і незабаром вона прибуває до Бервіка. Будинок Маргарет — це маленьке бунгало, не таке охайне, як колись, але Маргарет тепер мало на що спроможна. Олівія паркується на порожньому під’їзді (своєї машини Маргарет позбулася кілька років тому), помічає вицвілу фарбу й твердо стукає в парадні двері. Питає себе, чи є тут іще хтось.　

Довгий час нічого