Читати книгу - "Там, де закінчуються маски , MiraLissa"

— Прийшов час. — Голос Германа лунав з протилежного боку. Він стояв зосереджено, мовчки простягнув їй погляд: я тут. Крістал ступила в коло. Тінь за тінню проступали знаки. Повітря затремтіло. Простір стиснувся. Із зсередини кола здійнялась перша хвиля. Образ матері. Плаче. Обличчя батька — затьмарене. Герман — мов крізь воду. І тінь, що простягає руку.. «Ходімо, доню. Тут більше правди, ніж ти готова знати…» Коло пульсувало. Почалось.

Темрява. Безодня, що не має країв. Хвилі тиші розливались навколо, поглинаючи все. Крістал стояла босоніж на невидимій поверхні — і лише її дихання здавалося реальним. Аж раптом… щось змінилось.

Попереду з’явилося світло. М’яке, тепле, ніби сонячне — але всередині нього нуртувала тривога. Крок за кроком вона наближалась, і перед нею, мов з тонкого серпанку, почали формуватись образи.

Дівчинка. Темне, кучеряве волосся, ображені очі — це була вона. Маленька Крістал, самотня, загублена між двома світами, які ніколи не належали їй повністю. Біля неї — образи прийомних батьків. Вони щось казали… лагідно, але з відтінком постійного страху. Страху перед нею.

“Вона знову… те світло в її очах. Ми не знаємо, що з нею…”

Вона зробила крок ближче — і дівчинка різко повернулась до неї.

— Чому ти мене залишила? — прошепотіла.

Серце стислось.

— Я не могла… Я не знала, що… — Крістал зробила крок назад.

— Ти відвернулась. Ти хотіла стати кимось іншим… забула мене.

Навколо згустився морок. Образи змінювались швидко: розбитий келих на підлозі, сльози в очах мами, дивний погляд старійшини, коли він накладав блок на її силу. Відчуття безпомічності.

Крістал затулила вуха, ніби могла сховатися від цих звуків — але вони були всередині. Частини її самої.

— Я не хотіла… — прошепотіла. — Я просто… хотіла вижити.

Маленька дівчинка зникла. Лишився лише спалах — спогад, що болів під шкірою.

І саме тоді вона вперше зробила свідомий вибір — прийняти. Не забути, не втекти, а прийняти ту себе — вразливу, налякану, справжню.

Повітря затремтіло. Вона відчула легкість. Перша завіса піднята.

Після того як світ навколо розчинився, Крістал стояла у порожнечі. Але тепер ця темрява вже не тиснула. Вона дихала. Наче тінь спала, лишивши її наодинці з собою. Серце ще билося швидко, руки трохи тремтіли, але вона вже не була тією дівчинкою, яка боялась побачити своє минуле. Цей біль — частина її. Ця самотність — теж. Але вже не всесильна. Вона сіла на землю, яка здавалась м’якою й теплою, ніби сама реальність дала їй можливість перепочити. Тиша обіймала. “Ти сильніша, ніж думаєш. Але ця сила — не тільки в магії.” Цей голос звучав глибоко в ній. Не чийсь — її власний. Ільяр казав, що дім іноді говорить мовою серця. Можливо, це був саме він. Можливо — щось більше. Вона заплющила очі, дозволяючи цим думкам бути. Дозволяючи собі — бути. “Ти не повинна бути бездоганною. Достатньо бути живою.” В повітрі з’явилась іскра. Тонка срібляста лінія — знак, що шлях далі відкрито. Крістал піднялась. І вже не просто стояла — трималась рівно, міцно, глибше дихаючи. Вона знала — наступний етап буде складнішим. Але тепер вона йшла до нього не з порожнечею всередині, а з прийняттям.

Світ змінився миттєво. Замість тиші — тронна зала. Могутня, велична, наповнена світлом і вогнем. На стінах — символи, схожі на ті, що вона бачила у снах. У центрі — трон із чорного каменю, охоплений полум’ям. На ньому сиділа… вона. Але не зовсім вона. Те відображення було старшим. Струнким. Впевненим. Її очі горіли золотим — не від світла, а від сили. Від влади.

— Підійди, — сказала Вона-Сила, і голос її змусив Крістал зупинитися на півкроці. Не погрозливий — звабливий.

— Хто ти? — тихо запитала дівчина.

— Я — ти, яка не боїться. Я — ти, яка обрала. Взяла те, що належить їй. І не вибачалась за це.

Вона підвелась із трону. Кожен її крок лунав, як тремтіння у грудях Крістал.

— У тобі є вогонь. Такий, що може спалити світ. І водночас — створити новий. Все, що ти бачиш — може бути твоїм. Сила. Шана. Захоплення. Ніхто більше не змусить тебе сумніватись.

Крістал стояла, немов завмерла.

— Ти боїшся втратити себе, — промовила та, інша, — але, може, це і є справжнє “ти”? Може, ось — ким ти мала би бути з самого початку?

І вона відчула це. Смак сили. Безстрашність. Ніби вже ніхто не міг її вразити. Ніхто — окрім самої себе.=

— А Герман? Макс? Розі? — запитала вона раптом. — Вони б упізнали мене?

— Вони б схилились перед тобою, — усміхнулась та. — Бо не буде більше “перед”. Будеш тільки ти.

Промовчати було важко. Частина її хотіла це прийняти. Взяти вогонь. Сісти на трон. Позбутись страху й сумнівів раз і назавжди. Але в глибині — щось сіпнулось. Образи. Сміх Розі. Хитра посмішка Макса. Дотик Германа. І раптом — голос. Тихий, ледь чутний. “Справжня сила — у тому, щоб відмовитись.” Крістал усміхнулась. І ступила вперед… але не до трону — повз нього. Сила обпекла шкіру, але не торкнулась серця. Вона пройшла через зображення самої себе — й залишилась собою.

І трон зник.

Цього разу перехід не був миттєвим. Спершу — тиша. Потім — темрява. Абсолютна, мов сам космос, без світла і звуку. А потім — дитячий плач. Крістал стояла на колінах. Навколо — уламки. Палаюче повітря. Запах крові й попелу. Попереду — дитина, зовсім маленька. З темними кучерями. Одна серед руїн. І Крістал раптом зрозуміла — це вона. Та частина, яку всі намагались приховати. Яку злякались. Заблокували.

— Чому ти мене залишила? — прошепотіла дитина, не підводячи погляду. — Чому я була одна?

У горлі застряг ком. Відповіді не було. Лише біль.

— Я боялась… — зірвались слова з її вуст. — Я не знала, що ти досі тут…

— Я завжди тут була. Я — це ти. Твоя істинна суть. Не прикрашена, не вихована, не закута. Та, яка горить.

І тут усе навколо змінилось. Полум’я, що здіймалось угору. Сотні голосів — усі ті, кого вона зранила, кого не врятувала, чиї обличчя бачила уві сні. Її мама. Сестра її матері. Влад. Герман. Навіть Ігор.