Читати книгу - "Там, де закінчуються маски , MiraLissa"

— Подивися. Прийми. Всі тіні — твої. Всі світла — також.

І Крістал дивилася.

Її тіло здригалося від кожного образу, від кожного болю. Але вона не відводила очей. Вона змушувала себе бачити.

Аж поки голос не став чітким.

— І тепер… вибір. Прийняти себе. Усе. Або знову забути. І жити безкоренево.

Крістал опустилась поруч із дитиною, обійняла її. І сказала:

— Я з тобою. Назавжди.

І темрява зникла.

Вона прокинулась — у світлі. Дихала важко, як після бою. Але в середині — було тихо. Вперше за довгий час.

Ільяр стояв поруч, тримаючи її руку. Його очі світилися. Не магією — вірою.

— Ти пройшла, — сказав він тихо. — І більше ніколи не будеш самотня.

Після глибини

Коли Крістал відкрила очі, світ здавався трохи розмитим, наче покритим прозорою вуаллю. Лише одне було чітким — голос Ільяра:

— Не поспішай. Світ повернеться до тебе поступово.

Вона сіла повільно, обперлася спиною об стіну й заплющила очі. Всередині ще дрижали тіні, але… це вже були її тіні. Вони більше не ховалися в глибинах.

У кімнаті з’явився Герман. Він пройшов повз Ільяра мовчки, зупинився навпроти Крістал. Його погляд — пильний, втомлений, але теплий. Він присів поруч.

— Ти бачила щось справжнє, так? — запитав тихо.

Вона кивнула.

— І… тепер наче все по-іншому. І я по-іншому. Але… — вона зітхнула. — Я не знаю, хто я тепер, Германе.

Він посміхнувся одним кутиком губ.

— Зате тепер це ти вирішуєш, ким бути. Не тінь. Не страх. Ти.

Ільяр підійшов ближче, сів навпроти.

— Вона зробила більше, ніж ми чекали. І залишилась в собі. Це… рідкісне диво.

— Вона — не просто диво, — тихо додав Герман. — Вона жива. Вона вогонь. І, схоже, він більше не з’їдає її зсередини.

Крістал притулилась лобом до колін, притисла до себе руки. Її ще трохи хитало, але в цьому хитанні вже не було страху — лише після-смак. Як після грози.

— А Влад? — прошепотіла.

Ільяр і Герман переглянулись.

— Він усе ще не знає, що бачила ти всередині. Але він чекає на звіт. — Ільяр торкнувся її плеча. — Ми дамо тобі час. Ти його заслужила.

Герман простягнув руку, не торкаючись — чекаючи, чи дозволить.

— Якщо хочеш, ми лишимось із тобою. І просто будемо мовчати. Стежити, щоб світ не став гучним, поки ти не будеш готова.

Крістал підняла очі. Вперше за довгий час — ясні. Без паніки. Без обвуглених країв.

— Лишайтесь. Тільки не йдіть. Ще ні.

І вони лишились. Тиша між трьома була справжньою. Спокійною. Як штиль перед новим світанком.

Кінець