Читати книгу - "Покров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бабця захитала головою: а що було робити?… А?… Едю продати?…
— Жах який… — прошепотіла Мар’яна. Схлипнула. Бабцю обійняла. — Скільки ти відсиділа?…
— Двадцять п’ять років. Розстріляти хотіли, бо Мармелад на всю Одесу кричав: сам хрест у мою могилу вкопає. Та з’ясувалося, що грошики ті з комсомольської каси зникли. Я тільки потім курвин розрахунок зрозуміла: гроші-то державні. От я їх беру в неї, їду геть, а за день моя фотка вже на всіх стовпах Радянського Союзу: небезпечна злодюжка, крала державні гроші. Однаково посадили би. Не потрібна я їй була на свободі. Знала: Едя мене не покине.
— А з Едею що сталося?
— Утік до Тбілісі, бо його у співучасники мені записали. Там переховувався, потім через своїх друзів відшукав у Києві Аїду: її моя мама до себе забрала. Щомісяця малій гроші переказував, аж поки не помер. Матері моїй велів, щоби казала Аїді: від мами Нати гроші…
— Ви з Едею більше не бачилися?
Бабця зітхнула сумно: ні…
— Турбувався про мене, як і про Аїду, все життя. Передачі через людей передавав, записки… До мене додому сходимо — покажу. І фотографію діда твого покажу — лорд…
— У тебе є де жити?
— Усе Едя… У Сухумі хатинку для мене купив перед смертю, а я потім на Київ її поміняла.
— А звільнилася коли?
— У 86-му…
— Я у 86-му народилася!
— Знаю, квітко моя, — усміхнулася бабця. — Тільки Меламед, сука, ще не згнив на той час. І доби на волі не пробула. Підкинули наркоту і знову закрили. Меламед сказав: хоч земля лусне, а ти до смерті сидітимеш. Я простежу. — Перехрестилася: — Помер, слава тобі Господи, у 98-му…
Тихо стало. Мар’яна поклала долоню на суху бабчину руку.
— А мама знає, чому ти півжиття по в’язницях?
— Ні, ні, - захитала головою бабця. Поклала суху долоню поверх Мар’яниної.
— От і ти матір не суди, не гонорися: «Бачити її не хочу». Що ти знаєш про неї?
— Головне знаю, — насупилася Мар’яна. — Тато через неї хотів на себе руки накласти! Хіба то можна простити?
— Ой, не жени коней! — розсердилася бабця. — Звідки взяла, що на Аїді гріх? Щось інше причиною стало — шкірою відчуваю.
— Ти просто не знаєш, що кажеш, бабо Нато! Нема інших причин! Мама винувата! — вперто повторила Мар’яна.
Баба діло знала: до вечора не відходила від онуки. Змусила Мар’яну вкластися на диван, накрила ковдрою, гладила по руці:
— Відпочинь, квітко моя. Чому вуста підковою вигнулися? Ану, усміхнися! До ранку сил наберешся, підемо тата твого провідати. Дай би Боже, до свідомості повернувся, побачив: не сам, а то сил додає… Як мужчині померти, коли дитина поряд? Тільки жити.
Уже сто років ніхто не пестив Мар’яну, як малу. Усміхалася ошелешено: чому мати до неї таку рідну бабу не пускала?! З нею ж тепло і затишно, біди відступають, їй же геть усе можна вихлюпнути без пересторог.
— А в мене біда… Така біда, — прорвало, понесло, і вже сльози на очах. — Є дві людини. Двоє мужчин. Один… прогнав! Від іншого сама втекла!
— А до кого серце повертає?
— До Ярка, якого покинула. Він зелений! І такий чудний! Не бреше ніколи, всіх у свій дім впускає — і друзів, і наволоч усяку. А другий, Хотинський, змушував мене шукати родичів одного багатого дядька. Дороша. Той давно жив, а його нащадкам тепер великі гроші світять. Але я тепер думаю: Хотинський мені правди не відкрив! Щось там інше, з тими Дорошами, а я виконувала брудну роботу, навіть не знаючи для чого. І жінка в нього інша є. І ще… він — альфонс. Знаєш, що таке «альфонс», бабо Нато?
— Блядун? — спитала бабця.
Мар’яна би розреготалася, якби сили були, та сил бракувало. Усміхнулася, кивнула.
— Дурне діло — чужих родичів шукати, — махнула бабця сухенькою долонею. — Свої предки в спини дихають. А таємниць своїх не відкривають лише тому, що не дуже вони комусь із нащадків і потрібні. А їм би було що розповісти… От у мене бабця була… Олександра. Саша. Вже ніколи її історію не узнаю. Не розпитала… Думала ще встигну.
— Це вона мені хто?
— Прапрабабця! Тільки раз у житті її й бачила. Ми саме в Україну з Уралу повернулися, мама мене одразу до своєї матері на Кіровоградщину повезла — онуку показати. Спершу на цвинтар пішли дідові Толі вклонитися, бо не дочекався, поки доньку реабілітують, помер. Потім мама з бабою Сашею проплакали цілу ніч, а як мама заснула, баба мене до себе поманила, витягла зі скрині клуночок. Розгорнула — а там справжній скарб. Монети царські золоті, діаманти, серце золоте. «Помру, тобі, Наталочко, буде», — прошепотіла. А я їй: «Звідки у вас золото, бабусю?» — «Від твого справжнього діда, Курта, — прошепотіла. — Тільки нікому не кажи, що правду знаєш! А сама запам’ятай на все життя: діда твого звали Курт фон Лютцофф». А я ще мала, дурна… Ні щоби розпитати: що за Курт такий? Діда ж Толею звали.
— Так і не дізналася?
— Ні… І скарб пропав — спитати нема в кого. Баба Саша і мама померли, ще коли я сиділа. У Аїди питала, каже: «Крім швейної машинки після мами в бараку нічого цінного не лишилося».
— Фон Лютцофф? — Мар’яна збудилася: сімейна історія оживала, вабила сильніше, ніж Дорошів родовід. — Добре, що ти прізвище запам’ятала, бабо Нато. Можна в архіві пошукати: що то був за один, Курт фон Лютцофф.
— Ех, квітко моя… Нам би з тобою самим не погубитися більше! Давай… Засинай уже. Хай добре насниться.
Сон цупкою тінню — обхопив Мар’янину голову міцно, шепотів-навіював:
— Спи-пливи… Розповідатиму тобі про життя… Воно є.
- І Курт був? — питає Мар’яна.
Цупка тінь тремтить, стає легкою, прозорою. Крізь неї — пекуче сонце, небо, та Мар’яні хочеться сховатися не від того сонця. Жінка виє моторошно: «Війна! Ой, Божечко, люди! Війна…»
У Мар’яни перехоплює подих: що за рік нині?
— Чотирнадцятий… — шепоче тінь.
— Так і є. Чотирнадцятий розпочався, — погоджується Мар’яна, дивується. — У чотирнадцятому розпочнеться війна?!
— Живі вирішать… Уже була… У 1914-му… Перша світова. Уже і до Цвітної докотилася. Бачиш?
Усе бачить: онде село зелене багате — Цвітна, — дворів, певно, тисячі півтори, торжище, школа, храм Божий, гончарі мудрують, а на Чорнобаївському куті в бідному дворі Гриця Сологуба на війну проводжають, гомонять: дай, Грицю, німцю під хвіст, покажи їм
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покров», після закриття браузера.