Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

поблизу Турафана, і це пішло на користь науці, хоча тільки німецькій. А от для своєї рідної Росії, за кращі умови життя народу якої потерпів твій батько, зробив ти що-небудь, Хомо? Ніби нічого. Оселився на китайській землі і, крім постачання краму і всіляких життьових дрібниць монголам, нічого ще корисного не зробив. Тільки цю знахідку асфальту і нафти, яку консул так розхвалив! І надалі треба буде не лише старожитності розкопувати в руїнах стародавніх міст і посилати їх в Академію на користь вітчизняної науки, але й приглядатись, чи не трапляться знов які-небудь скарби різних викопних, асфальт, вугілля земляне, руда залізна або мідна на добро людям.

Ця думка мене заспокоїла, і я вирішив зайнятись при розвезенні краму збиранням відомостей не тільки про старожитності в руїнах, цікаві для російської науки, а й про викопні всякого роду, які будуть корисними народові. А на схилі віку — повернутись на батьківщину і там влаштувати що-небудь корисне, збудувати школу, чи що, або лікарню на окраїні Алтаю, де їх майже нема.

СКАРБИ В МЕРТВОМУ МІСТІ ХАРА-ХОТО

До цього часу ми в компанії з Лобсином водили свій торговий караван не далі міст Кобдо і Улясутай і продавали крам переважно біля монгольських монастирів, до яких завжди приїжджають монголи-богомольці. Торгували також і в улусах, де й скуповували сировину для доставки на зворотному шляху в Чугучак.

Ми їздили завжди вгору по долині ріки Емель, перевалювали в долину Кобу, якою йшли до озера Улюнгур і потім вздовж ріки Урунгу, за якою перевалювали через Монгольський Алтай великою караванною дорогою в Кобдо. В розповіді про нашу поїздку до закритого золотого рудника я описав значну частину цього шляху, бо вперше побачив його вдень. Це може здатися дивним, але справа в тому, що торговий караван здійснює свої переходи, головним чином, вночі, бо короткі осінні і зимові дні майже цілком зайняті пасінням верблюдів. Виступає караван незабаром після заходу сонця і йде всю ніч майже до світанку; вдень каравановоди сплять, готують собі їжу, а верблюди після відпочинку пасуться. Вночі, шукаючи паші, вони б розбрелись далеко по степу, на них могли б напасти вовки або конокради, тоді як вдень вони завжди перед очима і їх можна швидко зібрати для нав'ючування.

Після доставки вантажу асфальту з відкритих нами горбів у Джаїрі на замовлення амбаня Чугучака Лоб-син зайшов до мене і сказав між іншим:

— Знаєш, Хомо, набридло водити каравани раз у раз тими самими місцями. Поїдемо цього разу ще якоюсь іншою дорогою.

— Ну, брат, водити караван з крамом незнайомими місцями і дорогами небезпечно. Це не те, що наші поїздки порожнем, де ми рискуємо лише нашими кіньми.

— Ач, який боязкий! Мало ми з тобою об'їздили місць, всяких пригод зазнали! — заперечив Лобсин.

— Куди ж ти надумав їхати?

— Поведемо караван так: з великої дороги вздовж Алтаю звернемо через Гобі на південь у місто Баркуль, а звідти підемо на схід до ріки Едзін-Гол в кочівлі торгоутського вана. Побачимо багато нових місць, заведемо знайомства.

— На ріці Едзіні, чув я, живуть дуже бідні монголи, в них худоби мало, а їх ван зубожілий. Ми всього нашого краму не продамо там.

— Бачиш, це — монголи мого племені. Наші прадіди з Едзіну прийшли сюди з Чингіс-ханом; через це нас і називають калмиками. Мені охота свою справжню батьківщину подивитись.

— Ось воно що! А я й не знав, що ти не з тутешніх монголів.

— Тутешні всі звідти прийшли. Та ще я дізнався, що поблизу Едзіну в пустині, серед пісків, руїни великого міста Хара-Хото стоять.

— Уподобались тобі розкопки, чи що? Адже на ріці Дям в руїнах, куди ти мене водив, ми нічого не знайшли. Може, і на Едзіні така сама омана станеться.

— Ні! Хара-Хото справжнім містом було. Це мені пояснив секретар амбаня. В китайських книжках це місто описане, люди жили там років з шістсот тому, і з міста йшла велика дорога до ріки Хуанхе і в Пекін. В книгах написано, чому місто запустіло. Воно стояло на одному з рукавів Едзіну, і під час якоїсь війни вороги загатили ріку і відвели воду в другий рукав. Місто залишилось без води, а населення розбіглось чи вимерло. Там, мабуть, багато всяких речей залишилось, які люди не змогли забрати з собою.

— То що ж, коли так, рискнемо! Частину краму продамо по дорозі туди, решту на Едзіні. Назад повеземо, що накопаємо. А скільки часу пробудемо в дорозі?

— Як завжди, місяців два з половиною, три, не більше. Візьмемо з собою обох хлопчаків, нехай привчаються до роботи, та й нам веселіше буде.

Умовив мене компаньйон, любитель нових місць і пригод. Був уже кінець липня, і можна було починати збиратись. Лобсин поїхав додому з тим, щоб тижнів через два прибути з десятьма верблюдами, харчами і сином.

Я побував у консула і сповістив його про наш план. Він нагадав про планомірність розкопок, віддав мені інструменти, які я повернув йому після невдачі в місті на Дямі, порадив замовити пару бочонків для води, щоб мати запас її для людей і коней.

— На вашому шляху тепер безводні місця будуть, — сказав він, — доведеться кілька разів ночувати без води.

Десятого серпня повернувся Лобсин, а п'ятнадцятого ми вирушили. Та оскільки дні були ще жаркі й довгі, ми вирішили переходити до нічного пересування поступово: виступати з ночівель коло півночі і йти години до 11 ранку; отже, ми були в дорозі тільки в ранкові, прохолодніші, години, щоб не стомлювати верблюдів, у яких в кінці літа нова шерсть ще коротка і під час руху в спеку з важкими в'юками на спинах легко утворюються садна, а потім і рани.

Попереду на коні їхав Лобсин і вів караван з одинадцяти верблюдів.

Наш караван мав такий вигляд: попереду на коні їхав Лобсин і вів караван з одинадцяти добрих верблюдів. Дев'ять з них були нав'ючені товарними тюками, десятий — головний — ніс бочонки для води, намет і одяг; на ньому їхав син Лобсина Омолон; останній верблюд віз запас харчів і наші речі у в'ючних скриньках; на ньому сидів мій годованець Очир. Я їхав на коні то позаду всього каравану, то збоку, то під'їжджав до Лобсина погомоніти, — це вдень, а вночі завжди їхав позаду. На шиї останнього верблюда висів великий дзвіночок, так зване ботало, що видавало під час руху верблюда рівномірний нечастий глухий дзвін. Тому Лобсин завжди чув,