Читати книгу - "Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)"

покаранню за один злочин добавить покарання за другий злочин в більшому розмірі чим це було зроблено в вироку суду, притому, що розмір остаточного покарання в порівнянні з вироком не збільшився, існують різні точки зору[186]. Верховний Суд СРСР в роз'ясненнях до п. 19 постанови Пленуму цього суду № 3 від 31.07.1981 р. “Про практику призначення покарання при вчиненні декількох злочинів і по декільком вирокам” відзначив, що, якщо суд першої інстанції при призначенні покарання по декільком вирокам застосував в порушення закону поглинення одного покарання другим, суд касаційної інстанції в випадку пом’якшення покарання по останньому вироку вправі частково або повністю приєднати невідбуту частину покарання за попереднім вироком при умові, що остаточне покарання не повинне бути більшим суворим чим покарання призначене судом першої інстанції[187], тобто Верховний Суд єдиним критерієм погіршення (чи не погіршення) становища засудженого вважав розмір остаточного покарання за сукупністю злочинів або вироків. В зв’язку з цим О.С. Горелик підкреслював, що в цьому випадку покращення становища засудженого в частині призначення покарання за окремий злочин не тягне за собою покращення по відношенню розміру остаточного покарання за сукупністю. Однак закон який забороняє при певних умовах погіршення становища засудженого, зовсім не вимагає покращення його в якій то частині, тільки тому, що воно було покращено в іншій частині. Таким чином, збільшення приєднаної частини покарання не погіршує становища засудженого. При засудженні за сукупністю фактичному відбуттю підлягає не покарання призначене за окремий злочин, а остаточне покарання, а тому тільки його збільшення є реальним погіршенням становища засудженого[188]. Ми підтримуємо останню точку зору, в зв’язку з цим викликає сумніви наступне рішення вищестоящого суду.

Приклад: Вироком суду від 25.07.2007 р. Д., раніше судимого 26.12.2006 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, звільненого від відбування покарання з випробуванням, було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі, за ч. 1 ст. 263 КК на 2 роки позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, на 4 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 71 КК остаточно призначене тому покарання у виді 4 років 3 місяців позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду зазначений вирок змінено: постановлено вважати Д. засудженим за ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 263 КК до покарання, призначеного судом першої інстанції. На підставі ст. 70 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки, а на підставі ст. 71 КК — до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки 6 місяців. У касаційному поданні прокурор порушив питання про зміну ухвали апеляційного суду у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону, оскільки суд погіршив становище засудженого, так як приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком у виді позбавлення волі строком на 6 місяців. Верховний Суд України, змінюючи ухвалу, відзначив, що відповідно до ч. 1 ст. 373 КПК, апеляційний суд змінює вирок у випадках, коли така зміна не погіршує становище засудженого. Суд апеляційної інстанції зазначені вимоги закону не виконав, оскільки змінивши вирок суду, приєднав за сукупністю вироків більше покарання, ніж визначене судом першої інстанції на підставі ст. 71 КК, а тому колегія суддів пом’якшила остаточне покарання Д. до 3 років 3 місяців позбавлення волі[189].

На наш погляд, ст. 373 КПК не забороняє апеляційному суду приєднувати невідбуту частину покарання за сукупністю вироків більшу за розміром, ніж та яка була визначена судом першої інстанції на підставі ст. 71 КК. Однієї із підстав застосування цієї статті є «пом’якшення призначеного покарання» (п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК), що і зробив апеляційний суд, пом’якшивши остаточне покарання засудженому з 4 років 3 місяців позбавлення волі до 3 років 6 місяців позбавлення волі. Проте, що апеляційний суд пом’якшив покарання Д. свідчить і зміст касаційного подання прокурора, в якому той вказує на те, що апеляційний суд неправильно застосував закон, «оскільки учасниками процесу апеляції на м’якість призначеного покарання не вносилися».

Крім того, така позиція Верховного Суду України може привести до порушення вимог, передбачених ч. 4 ст. 71 КК. Наприклад, особа, раніше судима за ст. 186 ч. 2 КК на 5 років позбавлення волі, була засуджена за ч. 2 ст. 187 КК на 4 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК цій особі було призначено остаточне покарання у виді 6 років позбавлення волі. Апеляційний суд перекваліфікував дії засудженого з ч. 2 ст. 187 на ч. 1 ст. 187 КК і призначив їй покарання у виді 3 років позбавлення волі. Оскільки районний суд приєднав за сукупністю вироків 1 рік позбавлення волі, то згідно з позицією вищестоящого суду, апеляційний суд не має право приєднати за сукупністю вироків більше 1 року позбавлення волі і тоді остаточне покарання на підставі ст. 71 КК необхідно призначити не більше 4 років позбавлення волі. Однак таке рішення суду буде суперечити вимогам ч. 4 ст. 71 КК, оскільки остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

2) Межі обвинувачення прокурором.

Згідно зі ст. 264 КПК прокурор викладає свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Якщо прокурор з будь-яких причин необґрунтовано не просив суд призначити покарання за сукупністю злочинів чи вироків, це ніяким чином не звільняє суд від обов’язку призначити покарання за сукупністю злочинів або вироків, а також не лишає прокурора право подати апеляцію в зв’язку не застосуванням судом ст. 71 КК.

Приклад: Вироком суду від 20.11.2006 р. Н., раніше судимого