Читати книгу - "Гірчичне зерно"

Поки Федьо йшов до своєї хати, то вже думав про свиней і корову, аби їм дати їсти. Бідацтво десь чує, що господар не ночував дома. А як злодії? Сніг нападав за ніч, але не було так дуже зимно, аби не розтав до обіду.

…На білому снігу лежав, склавши руки на грудях, чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Очі мав відкриті й нерухомі. Лежав посеред городу, і, певно, віддавна, бо слідів не було видно. Баліцький не відкрив брами. Сусідка побачила його, коли йшла на автобус. У лікарні Федьо нікого не впізнавав, нічого не говорив, а на третій день вмер. Мав слабе серце, та й був вже немолодий.

А був то не найгірший чоловік на селі, файний господар. Правда, трохи захланний, бо на другий день після того, як Гандзі з молочарні відливали на воску, приходив взнавати, чи та записала йому ті три літри молока, чи не забула.

Каламутна жовта вода несла в собі небесну вологу, дощі й сніги, щоб через кілька днів стати знову такою прозорою, що буде видно кожний камінчик. Ліс був уже мертвий, непривітний і голий. Андрій пройшовся до галявини з сірими плямами снігу по темних кутках і втомлено відчув, що вже недалеко до вечора і що він настане раніше, ніж треба. Хмари погрожували звалитись йому на голову і обліпити брудною й мокрою ватою. Хоч він не був ні поранений, ні хворий.

Хлопець вертався стежкою між двох розкислих полів у свою кімнату, насичену нафтовими випарами, запахами чужої самотньої старості і тютюновим димом. Холодне повітря пекло горло, і Андрій затулив рот старим чорним шарфом, що розтягувався до безкінечності. Завтра він буде далеко. Директор відпустив його на канікули додому. Дитячі очі, які він бачив сьогодні на уроці, й досі стежили за ним, тепер йому здавалось, що з докором, адже вони лишалися в темряві, а він їхав до світла, котре невичерпне і щедре, котре гріє, веселить і проганяє страх.

За мостом він звернув вправо, щоб піти через колгосп, звідки ближче до хати. Дітям ще нескоро доведеться пізнати мандри, зустрічі, музику, міста, а декотрі так ніколи й не пізнають, засуджені на довічну селянську працю, єдиним вікном у світ для них буде телевізор. Село, що вимирає, викликає сентиментальні почуття. Уріж і не думав вимирати, хоч колгосп розвалювався на очах. Він сам себе годував. І це було трохи неприродно, бо не могло тривати до безмежності.

У покинутій конторі дзвонив телефон. Андрій зайшов туди механічно, бо, коли дзвонять, треба зняти трубку.

— Слухаю.

Десь здалеку донісся жіночий голос:

— Чоловіче добрий, покличте мені Степана Карпінського.

— Я не знаю, де він живе. Та й що це вам спало на думку дзвонити в колгосп?

— Йой, чоловіче, дуже вас прошу! Якби ви знали, як мені треба Степана! То мій брат…

— Щось сталося?

— Так, — плачучи, сказала жінка.

— Розказуйте, де він живе.

— Йой, коло старої школи, на горбі. Хата бляхою вкрита. Покличте, бо я… Скажіть, що Маруся.

Жінка, певно, хотіла сказати «вмру», але затнулася.

— Я зайду, але то не близько.

— Нічого, я почекаю.

Андрій поклав трубку на підвіконня. Мав напасть. Але це йому по дорозі. Дивно, що сюди ще хтось дзвонить.

Дорога була з самої глини, столоченої кіньми й машинами. Він швидко йшов і впізнав хату на горбі, обшальовану дошками й з верандою. Пес кинувся до нього, але ланцюг був короткий.

Коло газової плитки на веранді стояла зігнута жінка і щось мішала в баняку.

— Добрий вечір! Стефан Карпінський тут живе?

Жінка застигла з ложкою:

— Тут…

— А він вдома?

— Ще з роботи не приїхав.

— Розумієте, в чому річ: я йшов через колгосп, а в конторі дзвонив телефон. Я підняв трубку, і мене якась жінка дуже просила, аби я покликав Степана до телефону.

— А що за одна?

— Казала, що вона Маруся, Степанова сестра. Може, ви підете? Я залишив трубку на вікні. Ну, все. Вибачте, мені треба йти.

— Маруся?.. — зміненим голосом перепитала жінка. — Таж вона… вмерла. Так, вмерла! Ще тому три роки. У Миколаєві. Чи ви жартуєте, пане вчителю, чи мені причулось?

— Чого б я мав жартувати? Дзвонила Маруся, Степанова сестра. Підіть до телефону.

— Ні-ні!

— То не йдіть. Якщо Маруся померла, то це, певно, чийсь підлий жарт. Хіба не розумію, для чого. Я тут чужа людина. Дзвонили, до речі, не з села, а здалеку. Ви не переживайте! Розкажіть чоловікові, може, він краще знає…

Андрій вийшов надвір. Та жінка з телефону плакала по-справжньому. Він спинився за хвірткою, не знаючи, як бути далі. Треба ж покласти трубку на місце, перед тим сказавши, що Степана немає вдома. А йти в темінь йому не хотілося, та ще з такої дивної обставини.

На щастя, повз нього пройшов високий чоловік в керунку до колгоспу.

— Вибачте, — кинувся до нього Андрій. — Ви не могли б покласти трубку телефону на місце? Там, в конторі. Це вам по дорозі, здається?

Чоловік обернувся до нього. Мав бліде лице, аж занадто бліде. Десь Андрій його бачив. Одежі він не примітив, тільки овал лиця з темними проваллями очей. Чоловік кивнув і пішов