Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

співав і танцював разом з усіма. Але Свердруп крадькома позирав стурбовано на його ясне, спокійне обличчя, яке часом ставало суворе й зосереджене, ніби керманич думкою був далеко звідси, ніби з кимсь у чомусь не погоджувався чи когось переконував. «Щось його, видно, мучить», — подумав давній друг Нансена. Він добре знав цю сміливу людину. Того пам'ятного вечора Нансен витав думками далеко поза кораблем, що гримів музикою і веселим гомоном… Він увесь був поглинутий новим незвичайним планом, найсміливішим з тих, які досі йому вдалося здійснити.

Ця думка заволоділа ним уже давно — відтоді, коли він усвідомив, що примхлива морська течія таки не занесе «Фрам» на полюс. Невже він остаточно повинен відмовитись од вивчення тих обширів? Невже норвезький прапор так і не замайорить перший на цьому ще не осягнутому пункті Землі? Нансен сам не раз повторював і писав, що мета його експедиції — не полюс, а тільки простір довкола нього. Однак полюс притягував як магніт. Адже він тепер був так близько — за кілька географічних градусів. Як же тут одмовитись од підкорення північного краю земної кулі?

Якщо до нього не допливе корабель, бранець льодів, то, може, дійде туди по кризі людина? Цією людиною буде він. План зухвалий і ризикований. Ніхто так ясно, як Фрітьоф, не розумів цього. Нелегко зважитись на таке. Але правнук славнозвісного Ганса не звик відступати перед труднощами. Він притамував у собі думку про Єву і Лів, про домівку. Знав, що важить життям, але чого було б варте життя, коли ним не ризикувати задля доброї справи? Після багатьох недоспаних ночей, тривалих вагань і роздумів Нансен остаточно утвердився в слушності свого плану. Він не чинить, як безумець, не пре на одчай душі, мов якийсь зайдиголова. Він усе добре обміркував, серйозно зважив, як подолати труднощі. Фрітьоф вирішує залишити «Фрам» у дрейфі під керуванням свого друга, якого він був певен, а самому спробувати пішки пробитися по кризі до Північного полюса.

Свердрупа приголомшила сміливість задуму, проте він належно оцінив його велич. Досвідчений полярник був засмучений, що цього разу не зможе вирушити в подорож разом з Фрітьофом, але й гордий з того, що Нансен наважився довірити йому свій улюблений корабель.

— Самому йти не можна, це було б шаленством, — протестував він, занепокоєний.

— Візьму Юхансена, якщо схоче.

І, не відкладаючи, керівник експедиції тут же запросив юнака до своєї каюти. Довго розмовляв з ним, не приховуючи труднощів і небезпеки такої мандрівки.

— Ти подумай добре, не поспішай з відповіддю. Я почекаю до завтра.

— Навіщо? Я неодмінно піду. Для мене це велика честь.

Нансен знову переживає хвилини вагання. Як сказати екіпажу про свої плани? Чи всі зрозуміють його як слід? Чи не буде яких заперечень? Чи не подумають вони, що він покидає їх задля вдоволення своєї легковажної забаганки?

Після кількох хвилин приголомшення обличчя товаришів проясніли. Вони були промовистіші за будь-які слова.

— Задум прекрасний, — одностайно погодився весь екіпаж.

— Але чому Юхансен?

— Давайте кинемо жеребки!

— Кожен хотів би…

— І чого це не мені спала на думку така ідея? — жартував лікар. Але було видно, що й він заздрить Юхансенові.

Розділ тридцять четвертий
ЩО ВЗЯВ ІЗ СОБОЮ ФРІТЬОФ НА ПІВНІЧНИЙ ПОЛЮС

На «Фрамі» завирувало життя. Треба було багато що обдумати, зробити, підготувати. Нансен збирався вирушити до полюса в перші місяці наступного року, якнайраніше. Дні і ночі Нансен міркував над оснащенням експедиції. Від цього великою мірою залежав успіх її. Вантаж має бути мінімальний: нічого зайвого, але нічого не повинно й забракнути.

Якби вдалося почати похід од вісімдесят третього градуса північної широти, до полюса було б уже близько: «всього тільки» сімсот вісімдесят кілометрів. Цю відстань, як показували попередні підрахунки, мандрівники мають подолати за п'ятдесят днів. На цей період для двох людей потрібно сто кілограмів провіанту, а для двадцяти восьми псів в упряжці — сімсот. Досягнувши полюса, мандрівники, на жаль, не зможуть повернутися на судно, бо хтозна, куди занесуть його за той час морські течії. Лишається тільки один вихід: вертатися пішки по кризі, прямуючи до архіпелагу Землі Франца-Йосифа, а вже звідти спробувати дістатися до Шпіцбергена, де можна стріти людей. Щоб подолати тисячокілометрову відстань од полюса до берегів Землі Франца-Йосифа, потрібно ще п'ятдесят днів і ще сто кілограмів провіанту. Про те, щоб узяти на цей період припаси й для собак, нічого вже думати. По дорозі назад їх доведеться по черзі забивати і їхнім м'ясом годувати решту. Нансен підрахував, що з меншим вантажем можна буде проходити за день кілометрів двадцять два.

Свердруп ретельно перевірив кожен підрахунок товариша.

— Ти не боїшся, що не вистачить продуктів? — запитав він Фрітьофа.

— Ми ж беремо рушниці. Не може бути, щоб по дорозі ми не здибали тюленів чи ведмедів. З голоду не вмремо.

Але на чому везти сотні кілограмів спорядження? Без саней не обійтися. Треба зробити їх на зразок уже випробуваних у Гренландії. Легкі, скріплені ремінцями, пристосовані до переходів і по кострубатій, посмугованій щілинами кризі, і по мокрому снігу. Одне слово, ті самі славнозвісні нансенівські сани — втілення винахідливості і передбачливості.

Весь екіпаж корабля з запалом узявся до роботи. Почали посилено тренувати собак, призвичаюючи їх до все довших і важчих переходів. Пошили теплі й легкі спальні мішки з хутра, а також намет. Але найбільше часу полярники згаяли на спорудження човна.

— Не брати ж нам важких шлюпок, як ті, що їх тягли за собою по кризі багатостраждальні попередники, — мовив Нансен.