Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

розбігалися навсібіч до своїх нірок. Окрім павуків та мишей, в будинку не видно й не чути було жодної живої істоти, і часто, коли вечоріло й Оліверові набридало блукати по кімнатах, він забивався в куток коридора біля вхідних дверей, щоб нехай так бути ближче до живих людей, і довго сидів там, дослухаючись до звуків знадвору й рахуючи години, аж поки старий або хлопці поверталися додому.

Трухляві віконниці на всіх вікнах були щільно зачинені й міцно замкнені прогоничами, світло пробивалося тільки крізь круглі дірки вгорі, від чого кімнати ставали ще похмурішими й наповнювались химерними тінями. Лише віконце із заржавілими ґратами на горищі не мало віконниць, і Олівер годинами просиджував біля нього, сумно визираючи на білий світ, що, коли дивитися звідти, являв собою лише хаотичне нагромадження дахів, почорнілих димарів та шпилів. Іноді, щоправда, чиясь сива голова вигулькувала на мить з-за парапету на даху якогось будинку, але вона швидко зникала. А що вікно Оліверової обсерваторії не відчинялось і за довгі роки потьмяніло від дощів та диму, то він міг тільки сяк-так розрізняти обриси різних споруд, не маючи надії, що його побачать чи почують,- шансів на це в нього було не більше, ніж якби він сидів у кулі під хрестом на бані собору святого Павла 40 .

Одного дня, коли Пройда і юний Бейтс готувалися до вечірньої прогулянки, першому з вищезгаданих молодих джентльменів спало на думку трохи причепурити власну особу (а слід віддати йому належне - таку слабкість він виявляв не часто), з цією метою він поблажливо звелів Оліверу негайно допомогти йому прихорошитися.

Олівер страшенно зрадів цій пагоді прислужитись, цій можливості поспілкуватися з нехай поганими, але живими людьми. До того ж він завжди ладен був зробити послугу ближньому своєму, аби тільки робилася вона чесним шляхом. А тому він одразу виявив свою готовність: став на одне коліно, поставив на друге ногу Пройди - той умостився на столі - й узявся до роботи, яку містер Докінс назвав «глянцювата копита», що звичайною мовою означає «чистити черевики».

Чи то розімлівши від почуття свободи й незалежності, яке, певно, проймає кожну мислячу істоту, коли вона сидить у зручній позі на столі, з люлькою в зубах, і безтурботно махає однією ногою, тоді як їй чистять черевики, які навіть не довелося скидати й, отже, не треба буде, взувати,- що вже само по собі настроює на приємний лад; чи ж злагіднівши від запашного тютюну або здобрівши від смачного пива,- але в кожнім разі Пройда цієї хвилини перебував у романтичному, піднесеному настрої, невластивому його вдачі. Спочатку він замислено дивився згори вниз на Олівера, а тоді підвів голову, зітхнув і мовив чи то до себе, чи то до юного Бейтса:

- Шкода, що він не вурка!

- Еге ж,- озвався юний Чарлз Бейтс.- Через те, що дурний.

Пройда знову зітхнув і знову затягся люлькою; Чарлі Бейтс зробив те саме. З хвилину вони мовчки курили.

- Ти, певно, навіть не знаєш, що таке «вурка»,- сумовито сказав Пройда.

- Ні, здається, знаю,- відповів Олівер, підводячи голову.- Це значить зло… Ну, от ти, наприклад, вурка, правда? - спитав він.

- Так, я вурка,- мовив Пройда.- І ніким іншим бути

не хочу.

Зробивши таку заяву, містер Докінс рішуче збив капелюха набакир і визивно глянув на юного Бейтса - мовляв, спробуй заперечити.

- Так, я вурка,- мовив Пройда.- І Чарлі теж, і Фейгін, і Сайкс, і Пенсі, й Бет. Усі ми вурки, не виключаючи й собаки. І він з-поміж нас найспритніший.

- Та й не продасть ніколи,- додав Чарлі.

- На лаві свідків він би й не гавкнув ні разу, щоб нікого не виказати, якби його навіть до тієї лави прив’язали й морили голодом два тижні! - сказав Пройда.

- Їй-богу, не гавкнув би,- підтвердив Чарлі.

- Чудернацький пес! - провадив далі Пройда.- Як він визвіряється, коли хтось чужий починає при ньому сміятися чи співати! Як гарчить, коли почує скрипку! А як ненавидить усіх собак не його породи! Ух!

- Справжній тобі християнин! - докинув Чарлі.

Цим словом хлопець хотів лише похвалити собаку за тямущість, але, хоч сам він того не знав, воно було слушне і в іншому розумінні: скільки є леді і джентльменів, які вважають себе справжніми християнами, а проте мало чим відрізняються від пса містера Сайкса!

- Ну, гаразд,- мовив Пройда, повертаючись до суті справи, як і належало фахівцеві, що над усе ставить ділові інтереси.- Все це не стосується нашого шмаркача.

- Аж ніяк,- погодився Чарлі.- Олівере, чому б тобі не послухатися Фейгіна?

- І не збити собі зразу ж капітал? - додав, усміхаючись, Пройда.

- А там вийти у відставку й зажити по-панському? Я й сам так зроблю після дощику в четвер, коли рак свисне,- сказав Чарлі Бейтс.

- Мені це не подобається,- несміливо відповів Олівер.- Я… я б радше пішов звідси. Мені хочеться, щоб мене відпустили.

- А от Фейгінові тебе відпускати не хочеться! - відказав Чарлі.

Олівер добре це знав, але, боячись висловлюватися одвертіше, він тільки зітхнув і знову взявся до черевиків.

- Ти хочеш піти! - вигукнув Пройда.- Де ж твоя совість? Невже тобі не соромно? Виходить,- ти хочеш сісти на шию своїм друзям?

- Казна-що! - обурився юний Бейтс, витягаючи з кишені кілька шовкових хусток і кидаючи їх у шафу.- Ну й підлота, просто підлота!

- Не розумію, як так можна! - гидливо мовив Пройда.

- А кидати друзів напризволяще - можна? - осміхнувся Олівер.- Та ще й знаючи, що ти нашкодив, а перепаде їм?

- Ми те зробили заради Фейгіна,- відмахнувся люлькою Пройда.- Фараони знають, що ми з ним заодно, і якби ми тоді не дременули, то підвели б його. Через то ми й дали драла, правда ж, Чарлі?

Юний Бейтс кивнув головою й хотів був щось додати, але тут йому раптом пригадалось, як Олівер тікав, і він зареготав так, що похлинувся димом і хвилин п’ять по тому відкашлювався й тупотів ногами.

- Дивись! - мовив Пройда, виймаючи з кишені повну жменю шилінгів та півпенсів.- Ось як треба жити! Хіба не однаково, звідки вони беруться? На,