Читати книгу - "Темна Академія-4, Марина Сніжна"

ГЛАВА 12

Мені знадобилося цілих півхвилини, щоб змусити себе заспокоїтися. А потім накотила холодна рішучість. Цього разу я зроблю те, чого він вимагає! Обов’язково. Не дам йому приводу вкотре спостерігати за моїми стражданнями! Я вже зрозуміла принцип роботи. Залишається посилити ефект.

Розфокусувала погляд і майже одразу відчула зв’язок із холодом. Він здавався майже матеріальним. Я буквально відчувала його всією поверхнею шкіри. Те, як він підлаштовується під мене. Стає слухняним і м’яким, наче глина.

Спрямувала всі зусилля на коло, що подумки окреслила довкола себе. Водяна поверхня на очах покривалася крижаною кіркою. І я все поглиблювала її, посилювала. Так, щоб вона могла витримати вагу мого тіла.

Сама до кінця не вірила, що зможу…

Дощечка зникла, і я плавно зістрибнула на тверду поверхню. Посковзнулася, але відразу відновила рівновагу.

За межами крижаного кола маневрували вже два плавці. Але до мене їм цього разу не дістатися.

Мене охопив такий захват, що я не зуміла втримати щасливого сміху.

Я змогла! Я зробила це!

Інше питання – як?! Але зараз просто не можу про це думати. Надто неймовірні, приголомшливі відчуття!

Коли в повітрі за два кроки від мене матеріалізувалася фігура декана Байлерна, мій сміх різко обірвався. Чого він ще хоче? Чому не розвіює ілюзію?

Довго розмірковувати над черговою загадкою не довелося.

– Це ще не все, на що ти здатна, – почувся голос наставника. – У твоїх силах спорудити з холоду зброю. Знаєш, іноді це виявляється дуже корисним. Тисячі дрібних крижаних голок, наприклад, які ти можеш послати у супротивника. Вони розтануть, і жодних слідів не залишиться. Ніхто не здогадається, як сталося вбивство.

Я мимоволі здригнулася.

– Або, наприклад, ти можеш змінити температурну тіла ворога. Щоправда, зробити це можна на невеликій відстані. Але іноді дуже навіть дієво, коли суперник значно сильніший.

– Хочете сказати, я можу зробити з живим тілом те саме, що зробила з водою? – приглушено промовила я.

– При бажанні цілком можеш, – губи декана викривила холодна усмішка. – Але це одна з тих здібностей, які краще приховувати. Те, що може тебе видати.

– Навряд чи я колись наважуся скористатися нею, – я пересмикнула плечима. – Зробити з когось крижану статую… Це звірство!

– Не зарікайся, дівчинко, – він підморгнув. – Ніколи не знаєш, що може стати в нагоді у житті. Ну, а тепер ти маєш можливість попрактикуватися на мені. Знаю, як сильно тобі цього б хотілося!

Я невпевнено вигнула брови.

– Ви жартуєте?

– Аж ніяк! – гмикнув він. – Але не обманюй себе. Те, що зараз говорить з тобою, лише моя ілюзія. Я міг би, звісно, створити для тебе інший образ ворога. Але щось мені підказує, що мій образ виявиться найефективнішим.

Я мимоволі зніяковіла, усвідомлюючи його правоту. Думка про те, щоб змусити декана заплатити за ті звірства, через які він змусив мене проходити, відвідувала вже не раз. Зрозуміло, все це залишалося лише у мріях. У житті я навряд чи зважилася б на те, що не раз подумки проробляла з деканом.

– Починай! – пролунав короткий наказ.

Лорд Байлерн навмисне повільно став наближатися до мене. У його руці наче  нізвідки матеріалізувався меч.

Я розуміла, що маю лічені секунди до того, як він мене пошматує. Наразі спеціально дає можливість скористатися новими здібностями. Не варто гаяти час!

Як він там казав? Я можу спорудити зброю з холоду.

Зосередившись, уявила собі меч із льоду. Спочатку він здавався примарним і ледь помітним, але поступово набув чітких обрисів. Незабаром я вже стискала в долонях цілком реальну зброю.

Закусивши губу, в роздумах дивилася на клинок. І що це мені дасть? Декан у поєдинку на мечах набагато сильніший. Якщо мені й вдавалося його перемогти, то явно лише тому, що він не користувався усіма своїми силами.

А якщо так? Клинок став зростати на очах, досягаючи неймовірних розмірів. Я спрямувала його в груди декана. Але він спритно ухилився. Не втримавши в руці таку махину, я випустила меч. Гном’яча дупа!

Більше зволікати наставник не став. І незабаром я з жахом дивилася на своє розсічене на дві половини тіло.

Темрява...

І знову моторошне відчуття дежавю. Клятий океан, сам вигляд якого я вже люто ненавиділа. Крижане коло. На протилежному його кінці – декан Байлерн. Кровожерливо посміхається і грається з мечем. І я без зброї.

– Обов’язково було так по-звірячому вбивати? – процідила я.

Він посміхнувся ще ширше.

– Даю тобі ще один шанс, дівчинко. Зберися! Твоя попередня спроба була жалюгідною.

Я і сама це розуміла. Але погодитися з ним відкрито не дозволяла неприязнь, що все посилювалася.

Гаразд. Вигадаю щось цікавіше за меч.

Цього разу декан не наближався повільно, а буквально помчав на мене. Залишалися лічені секунди на те, щоби зреагувати.