Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

мама Леся. Стає все зрозумілим… Отакі були люди. Такі мали принципи. Влітку сорок другого року зайшла до нас в хату селянська жінка. Привіталась. На запрошення мами сіла на лавку, кинула поглядом на кімнату і без всякого вступу мовила, що вона родичка Яшки, буде поселятись в цій хаті. Як бути нам і що маємо робити — вона не сказала, але стало мамі все зрозумілим. Вона не стала допитуватись — звідки жінка, яка вона родичка Якову Кульчицькому і які має підстави на спадщину. За п`ять років поневірянь по чужих кутках маму відучено вчиняти щонайменший супротив. Стримано зітхнувши, сказала: «Добре». Коли жінка пішла, я кинувся до мами: «Так казали ж люди, що у дяді Яші не було ніяких родичів. Він і сам казав, що з дитбудинку…». Мама відповіла: «Малий ти ще і дурненький». Хтось із сусідів, швидше за все тих, що жили у другій половині хати, порадив мамі піти у міську управу. Чи ходила вона в ту управу, чи кудись інше — не пам`ятаю. Вже через кілька годин після відвідин спадкоємиці мама знайшла мене у чужому дворі. Тут же й сказала, що нам дозволено поселитись в будь-яку пусту хату у старій частині містечка, а «переїжджати» будемо зараз же. «Переїжджання» те складалося з того, що мама зв`язала кілька тлумаків, зняла головку швейної машинки зі станка, поклала все те начиння на теліжку та й повезли вдвох до нової хати.

«Проїхали» повз школу, церкву, переїхали міст через Буг і, прямуючи кроків триста до костьолу, повернули різко направо. Тут зупинились біля великого одноповерхового будинку на три «входи». Це означало, що будинок був розділений на три частини, в кожну з яких вели окремі двері. Особливістю розташування цього будинку, що з першого разу впадало в очі, було те, що стояв він в центрі старого міста, навколо нього була зі всіх сторін незчисленна кількість малих і великих будинків і в той же час чітко вирізнявся своєю відособленістю, складалось враження, що стояв той будинок «на семи вітрах». Позначалось це перш за все, тим, що з усіх чотирьох сторін будинок «виходив» на дорогу: спереду та ззаду — на вулицю Шевченка і 1‑го травня, а зліва і справа — на якийсь провулок і невеличку площу, що утворилася від скісного перетину перших двох доріг.

Я так детально описую місце того будинку тому, що в подальшому буде легше зорієнтуватись, що і як в ньому відбувалося і яку роль відіграло його розташування на спосіб життя його мешканців. Маю ще пояснити, чому мама вибрала для нашого проживання саме цей будинок.

Хтось із «комунгозівців» сказав мамі, що вона може поселитись у будь-якому пустому будинку міста. А було їх сила-силенна. Після чергової спецоперації німців по ліквідації євреїв — жителів містечка, помешкання спустіли більш як на половину; в окремих місцях можна було обійти два–три десятки будинків підряд і натрапити тільки на відкриті двері, вікна, розкидану постіль, перекинуті меблі. Побитий посуд, багато розпарованого взуття: сандалетки, черевики, биті валянки, галоші глибокі і мілкі, чоботи юфтові, кирзові і хромові. А що вже нижніх сорочок, суконь, лапсердаків, капелюхів, пальт і фуфайок, то все то валялось купами перемішане і брудне. Можна було ходити годинами по тій людській трагедії і не зустріти нічого живого. Хіба що пацюки почували себе зручно і затишно — котів не було.

В правій частині будинку хтось жив, господарював — на вікнах висіли білі фіраночки, на підвіконнях стояли горщечки з квітами… Насмілилась зайти в хату. Ще молода і досить жвава молодичка зустріла маму привітно, а втямивши, чим вона заклопотана, рішуче запропонувала негайно займати середній відсік будинку. Вона ж сказала мамі, що хазяї–євреї евакуювались. Звісно, куди виїхали і що з ними сталось, вона не знала.

Рішення було прийняте. Уклавши на теліжку сякий–такий скарб, «запрягши» мене, не стільки для того, щоб тягнути, скільки для того, щоб правити дишлом, мама вперлась обома руками в заставку теліжки і за якихось півгодини ми дотягнулись і доштовхались під самі двері «свого» нового житла. Хто вони такі, наші сусіди — мама мені не сказала, та взнав я про це за кілька днів.

Мазур Іван — колгоспник з приміського села Мазурівки, призваний до війська в червневі дні сорок першого, помикулявшись плутаними дорогами війни, побувавши то в оточенні, то в полоні, знайшов зі всіх тих доріг саме ту, яка привела його пізньої осені до рідної хати. Треба було шукати «діло», без якого «дорога» вела або до концтабору, або до ями, або ще кудись, звідки воротгя немає. Подався, в поліцію. Родина у Івана була чисельна, хатина маленька. Виглядівши пусту хату, зайняв її зі своєю сім’єю. Олена (так звали жінку) швиденько причепурила велику кухню і три кімнати (в меблях та різному начинні скрути не було), та й захазяйнували…

Було у Мазурів двоє дітей: дівчинка трьох років – І я і хлопчик чотирьох років — Коля[42]. Мені частенько доручали пригледіти за ними. Ія світловолоса, з блакитними очицями, гарнесенька і спокійна. Коля запам’ятався своїми дуже пошкодженими передніми зубами і ще тим, що, почуваючи свою дитячу провину, опускав обидві руки до стегон і стріпував кистями, наче збирався скинути з них щось. Водночас він ще посилено кліпав повіками очей, намагаючись якнайширше відкрити їх, наче тільки–що випірнув з води.

То я так детально описую це тому, що все ж таки нам довелося жити поруч мало не два роки. А в роки війни на окупованій території було це немало…

Часто приходив до Мазурів рідний брат Олени — Альоша. Спочатку він працював у місцевій поліції. Був він там недовго, десь кілька тижнів. Та чи не «підійшов» він новій владі, чи сам зумів якось вислизнути, але за весь час окупації він ніде не служив. Займався фотографуванням і з цього мав якийсь дохід. Його знімками ландшафтів, пейзажів, культових споруд усі захоплювались.

На закінчення про цю людину скажу, що з приходом наших військ його не «тягали». Десь через