Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Я схопив її за руку й злегка потряс. Так розбуркують людину, що ось-ось зомліє.

– Отямтеся! – сказав я. – Треба щось та й робити. Дозвольте мені вас захистити. Ви сказали, що цей чоловік убив вашу сестру, і я вам вірю... Ви сказали, що він уб’є вас, – теж вірю.

На те вона тільки глянула мені у вічі.

– Ви ж розкажете мені все як є, хіба ні? – докинув я.

– Нічого не треба робити. Кажу вам... нічого. Навіть якби я могла щось учинити, то й не починала б. Зрештою, це вже не має найменшого значення. Ми побудемо тут ще два дні, а тоді поїдемо. Далеко, дуже далеко! Якщо ви щось зауважите, то мовчіть про це, будь ласка.

– Гей, дівчино, та це ж безголов’я! – вдався я до грубого тону, щоб вибити Ів із мертвотної млявості. – Ти звинуватила його в убивстві. Якщо зараз же не поясниш, у чому річ, то мені доведеться звернутися до влади.

Еге ж, тон подіяв, але зовсім не так, як мені хотілося б. Гордо звівши голову, вона проказала:

– Сер, не втручайтеся в те, що вас не обходить. Це моя справа, містере Моране, а не ваша.

– Ця справа обходить кожного чоловіка в країні... в усьому світі, – відповів я, так само холодно. – Мабуть, ви не любили своєї сестри, натомість я принаймні непокоюся вами...

– Послухайте, – перебила Ів, схилившись до мене. – Я дуже любила сестру. Бог не дасть збрехати! А ще дужче – понад усе, несказанно – я кохаю його. Ви підслухали, дізналися таємницю й не смієте скористатися нею на шкоду йому. Я ж усе заперечуватиму. Ваше слово проти мого – ось що вийде. Гадаєте, ота ваша влада повірить вам, а не мені?

Дівчина вже усміхалась, як янгол, а я – поможи мені, Господи! – вже закохався в неї по самі вуха! Невже вона у якийсь спосіб, знаний жінкам, вловила мої почуття? У всякому разі, Ів поводилася зовсім інакше, ніж раніш.

– Будь ласка, – вкрадливо й прохально мовила вона, по-приятельському взявши мене за руку, – пообіцяйте мені, що будете чемним. Ходімо прогуляймося. Він не дізнається... його не буде всю ніч.

Ми походжали по залитій місячним сяйвом веранді. Здавалося, Ів забула про свою недавню втрату. Вона по-дівочому вуркотіла й шепотіла про всілякі дрібнички та дурнички у Броунвіллі, а я, збентежений, мовчав. Мав відчуття, що мене втягують у якусь інтригу. Дивна річ, це чарівне невинне створіння свідомо й холоднокровно зраджувало чоловіка, про кохання до якого зовсім недавно зізналося й ладне було задля нього віддати життя.

«Еге ж, – подумав я, недосвідчений, – це справді щось нове під сонцем. Циганським».

Циганське сонце – сиріч місяць – на те, либонь, усміхнулося.

Наостанок я взяв з Ів обіцянку завтра пополудні – перед тим як розлучитися назавжди – прийти до Старого Млина, однієї з браунвіллських пам’яток, спорудженої 1860 року.

– Якщо його не буде поблизу, – серйозно додала вона, коли я відпустив руку, подану мені на прощання. Хай простять мене, грішного, всі святі, але я зробив марну спробу знову заволодіти її рукою, почувши такі чарівливі слова. Як сказав один мудрий француз, чарівливою ми вважаємо жіночу невірність тільки тоді, коли стаємо її метою, а не жертвою. Чи так, чи сяк, але тої ночі янгол сну, вділяючи свою благодать, оминав мене до самого ранку.

Наступного дня міс Мейнард, якої не було на обіді в «Браунвілл-гаусі», мовчки підійшла до мене на веранді, вбрана в дуже скромний костюм для прогулянок. Очевидно, «його не було поблизу». Ми помалу пішли дорогою до Старого Млина. Моя супутниця не видавалася недоступною. З примхи вона то брала мене за руку, то відпускала. її настрій – або ж, точніше, низка різних настроїв – був такий самий мінливий, як сонячні відблиски на брижах. Вона жартувала так, ніби ніколи й не чувала про смерть, сміялася з найменшої причини, а тоді зразу ж наспівувала кілька тактів сумної пісні з такою ніжністю, що мені доводилося відвертатися, щоб приховати, як впливає на мене її штука чи то пак нештучність. Ів заводила дивну мову про химерні речі й час від часу забиралась аж до самої філософської безодні, куди я ніколи не наважився б ступити. Одне слово, ця дівчина заворожувала мене в незчисленні способи. З кожним кроком я впадав у дедалі глибший шал, дедалі грубішу духовну нетактовність. Набирала ваги відповідальність за сумління, яке мало б, наче полісмен, покласти край порушенням мого ж таки спокою.

Діставшись до Старого Млина, Ів не зупинилася й звернула на стежину, що вела через зжате поле до струмка. Перейшовши його абияк збитим докупи мостом, ми далі простували цією стежкою, що тепер здіймалася до одного з наймальовничіших місць в окрузі – Орлиного Гнізда. Ця вершина скелі височіла на кількасот футів понад лісом. Звідси, з верхотури, відкривався широкий краєвид на іншу долину й пасмо пагорбів, що тепер багровіли під останніми променями призахідного сонця.

Поки ми дивилися, як світло втікає дедалі вище від завойовницького напливу пітьми, що заливала долину, пролунали кроки, й зразу ж перед нами постав Річард Беннінґ.

– Я побачив вас з дороги, – недбало кинув він, – ото й підійшов.

Ні в сих ні в тих, я пробурмотів щось ввічливе й брехливе замість ухопити його за горло та спихнути вниз, на вершки дерев. Натомість на Ів його поява вплинула миттєво і недвоз-начно. її обличчя змінилося – засвітилося від кохання; очі променіли сяйвом, що затьмарило відблиски заграви в них.

– Я така рада, що ви прийшли! – мовила вона, подаючи йому обидві руки. Господи, це ж щира правда!

Сівши на землю, він почав жваво й по-вченому теревенити про дикорослі квіти цього краю, мав-бо при собі добрячого букета. Посеред однієї зі своїх дотепних фраз опікун раптом змовк і втупився в Ів, яка сиділа, спершись на пеньок, і неуважно сплітала травинки. Вона стривожено підняла очі, ніби відчувши цей погляд, тоді звелася, відкинула трав’яне плетиво й спроквола відійшла від Беннінґа. Він теж підвівся, не зводячи з неї очей і не випускаючи букета з рук. Дівчина обернулася, ніби хотіла щось сказати, але змовчала. Добре пам’ятаю подробицю, яку тоді не до решти усвідомив, – моторошний контраст між усмішкою на вустах і жахом в очах дівчини, який напливав під невідчіпним владним поглядом Беннінґа.