Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— Так. — Він випростується. Глибоко вдихає й повторює: — Так, звісно. Я вам допоможу. — Він різко киває й усміхається. — Звісно.

Пенумбра всміхається у відповідь.

— А я таки вмію знаходити гарних продавців, — він простягає руку, щоб поплескати Декла по плечі. І починає реготати. — Я таки вмію знаходити гарних продавців!

Отже, план готовий.

Завтра Декл принесе запасний ключ у конверті, адресованому на моє ім’я, і передасть його консьєржу. Ми з Нілом знайдемо спосіб виготовити «БуркоСкан», Кет піде до тутешнього офісу Google, а Пенумбра зустрінеться з групкою чорних мантій, котрі підтримують його ідею. З настанням ночі я візьму сканер та ключ і проберуся до таємної бібліотеки Нерозривного Корінця, щоб звільнити «Мануція», а заразом і ще одну книжку.

Але все це завтра. А зараз Кет пішла до нашої кімнати, Ніл приєднався до групки нью-йоркських стартаперів, а Пенумбра сидить наодинці біля барної стійки, гріє в долонях чашку якогось золотистого питва й блукає у своїх думках. У цьому вестибюлі він виглядає вельми незвично: на кількадесят років старший за всіх присутніх, а його сива голова — наче блідий маяк у навколишніх сутінках.

Я сиджу сам-один на низенькій канапі й вдивляюся в екран свого ноутбука, мізкуючи над тим, де нам узяти лазерний ніж. Нілів товариш Андрій дав нам адреси двох хакерських організацій на Мангеттені, та лише одна з них володіє лазерним ножем, і той заброньовано на кілька тижнів наперед. Усі щось майструють.

Мені спадає на думку, що Мет Міттелбренд міг би знати когось із лазером. Тут мусить бути якась майстерня зі створення спецефектів, де є потрібний нам інструмент. Я пишу екстрене повідомлення:

Треба лазерний ніж у нью-йорку. НЕГАЙНО. Є ідеї?

Через тридцять сім секунд я отримую Метову відповідь:

Запитай буркотуна.

Точно. Я місяцями нишпорив у його піратській бібліотеці, та жодного разу нічого не писав, хоча на його сайті є форум, де жваво обговорюють усяку всячину, просять певні електронні книжки, а потім скаржаться на якість отриманого. Там також є окремий технічний підфорум, на якому обговорюють болти, гайки й способи оцифровування книжок. Там виходить на зв’язок сам Буркотун, стисло й чітко відповідає на запитання, і все з маленької літери. От на тому підфорумі я й прохаю про допомогу:

Привіт усім. Я мовчазний член Буркоматриці й сьогодні пишу тут уперше. Зараз я в Нью-Йорку й дуже потребую лазерного ножа «Епілог» (чи щось подібне), як зазначено в інструкції до «БуркоСкана 3000». Мені дуже треба якомога швидше здійснити таємне сканування, а моя мета — одна з найважливіших книжок в історії книгодрукування. Іншими словами: це може бути важливішим за Поттера. Хто-небудь може мені допомогти?

Я затамовую подих, тричі перевіряю своє послання на помилки й таки публікую його. Сподіваюся, що антипіратська поліція компанії Festina Lente цього не читає.

Кімнати в «Північному мості» дуже схожі на білі контейнери з ґуґлівського містечка: довгі коробки з розетками, водою та Інтернетом. Тут є ще й вузькі ліжка — вимушена поступка для відновлення сил і підзарядки мозку.

Кет сидить на підлозі зі схрещеними ногами, з одягу на ній тільки білизна й червона футболка. Вона схилилась над своїм ноутбуком. Я сиджу на бильці ліжка в неї за спиною, моя електронна книжка заряджається від її комп’ютера, і я вже вчетверте — ні, не жартую — перечитую «Хроніки Співочих Драконів». Вона вже трохи заспокоїлась після розчарування з ПМ і, повернувши до мене голову, каже:

— Це страшенно цікаво. Не можу повірити, що ніколи не чула про Альда Мануція. — На її екрані сторінка з його біографією у Вікі­педії. Я впізнаю цей вираз на її обличчі — таким воно буває, коли вона говорить про сингулярність. — Я завжди думала, що ключем до безсмертя будуть, наприклад, крихітні роботи, які лагодитимуть поламки в нашому мозку, — каже вона. — Але ніяк не книжки.

Мушу зізнатися їй, що думаю про все це насправді.

— Не певен, що книжки є ключем до будь-чого. Сама подумай, ми маємо справу з культом. Насправді. — Вона недовірливо примружує очі. — Проте загублена книжка самого Альда Мануція — це дуже важлива знахідка. Зіскануємо її й заберемо Пенумбру до Каліфорнії. Самі будемо керувати книгарнею. У мене є маркетингова стратегія.

Та, схоже, Кет мене не чує.

— У Маунтін-В’ю є команда… — каже вона. — Треба розповісти їм про це. Вона називається «Google навіки». Вони працюють над збільшенням тривалості життя. Лікування раку, регенерація органів, відновлення молекул ДНК.

Ну це вже якесь безглуздя.

— А кріогенікою у вільний час вони не займаються?

Вона докірливо зиркає на мене.

— У них цілісний підхід.

Я проводжу пальцями по її волоссю. Воно досі вологе після душу. Вона пахне чимось цитрусовим.

— Я просто не розумію, — каже вона й повертається до мене. — Як ти можеш миритися з тим, що наше життя таке коротке? Надто коротке, Клею.

Правду кажучи, у моєму житті траплялися дивні, а подекуди не вельми приємні явища, проте на тривалість я ніколи не скаржився. У мене таке враження, що минула ціла вічність, відколи я пішов у перший клас, і ціла техногенна епоха, відколи я переїхав до Сан-Франциско. У ті часи мій телефон навіть не мав доступу до Інтернету.

— Щодня ми дізнаємося про щось дивовижне, — продовжує Кет, — як-от про те, що під Нью-Йорком ховається таємна бібліотека. — Вона зупиняється й роззявляє рота, удаючи здивування, і від того мені робиться смішно. — Ти ж розумієш, що попереду на нас чекають ще й не такі дивовижі. Вісімдесят років чи навіть сотня — це дуже мало. Цього недостатньо. — Її голос тремтить, і я розумію, як сильно Кет Потенте перейнялась цією проблемою.

Я нахиляюся, цілую її в скроню й шепочу:

— Ти б справді погодилася заморозити свою голову?

— Я без найменших вагань заморозила б свою голову. — Вона дивиться на мене й додає цілком серйозно: — Твою голову я б теж заморозила. А через тисячу років ти сам би мені подякував.

Коли я прокидаюся вранці, Кет уже немає, вона