Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

важливіше за поттера, еге? скажи, що тобі треба.

Кров гупає мені у вухах. Крутизна.

Буркотун мешкає в Берліні, але більшість часу мандрує, здійснює спецоперації зі сканування книжок у Лондоні, Парижі чи Каїрі. Може, іноді зазирає й до Нью-Йорка. Ніхто не знає його справжнього імені, ніхто не знає, як він виглядає. Цілком можливо, що він — це вона або навіть група людей. Проте в моїй уяві він трохи старший за мене чоловік. У моїй уяві він працює самостійно — проникає до Британської бібліотеки в сірій пуховій куртці, ховаючи під нею, наче бронежилет, свій картонний сканер, — але в нього всюди є спільники.

Може, ми зустрінемось. Може, навіть станемо друзями. Може, я зроблюся його хакером-помічником. Але треба поводитися природно, а то ще подумає, що я з ФБР чи ще гірше — з компанії Festina Lente. Отож я пишу:

Привіт, Буркотуне! Дякую за відповідь. Я великий фанат…

Стоп, так не піде. Я стираю написане й починаю знову:

Привіт. Ми дістанемо фотики й картон, але ніде не можемо знайти лазера. Можеш допомогти? P. S. Добре, мушу визнати, що Дж. К. Ролінґ — це велика риба… та книжка Альда Мануція теж неабищо.

Я надсилаю повідомлення, закриваю кришку ноутбука й іду до ванни. З думками про героїв-хакерів і заморожені голови я намилюю волосся шампунем під готельним душем каліброваної інтенсивності, вочевидь створеним для роботів, а не людей.

Ніл чекає на мене у вестибюлі. Він доїдає миску простої вівсянки й потягує капустяний фреш.

— Слухай, — каже він, — у твоєму номері теж біометричний замок?

— Ні, просто картка-ключ.

— Мій замок мав би розпізнавати моє обличчя, але він мене не пускає. — У Ніла невдоволене обличчя. — Певно, розпізнає тільки білих.

— Продай своєму товаришеві кращу програму, — відказую я. — Розширюйся і працюй з готельним бізнесом.

Ніл закочує очі.

— Ще чого. Не хочу я розширюватись і мати справу з іншими бізнесами. Я казав тобі, що отримав лист від Міністерства національної безпеки?

Я стою мов укопаний. Невже це якось пов’язане з Буркотуном? Ні, не може бути.

— Коли? Нещодавно?

Він киває.

— Вони хочуть програму, яка допоможе розпізнати різні типи тілобудови під цупким одягом. Під паранджею абощо.

Фух, а я вже налякався.

— Ти візьмешся за цю справу?

Він морщиться.

— Нізащо. Навіть якби ця ідея не була такою бридкою — а вона таки бридка, — у мене й без цього купа роботи. — Він сьорбає своє питво, і соломинкою підіймається яскраво-зелений ­циліндр.

— Але ж тобі це подобається, — весело зауважую я. — Робити кілька справ нараз.

— Ну так, кілька справ, — каже він, — але ж не сотню. Хлопче, у мене немає партнерів. Немає спеціалістів із розвитку бізнесу. І я вже давно не роблю нічого цікавого! — Він говорить про кодування… чи, може, про цицьки, точно не знаю. — Чесно кажучи, усе, чого мені хочеться, — бути ВК.

Ніл Шах, венчурний капіталіст. У шостому класі ми навіть не могли про таке мріяти.

— То в чому проблема?

— Гм, ти, мабуть, переоцінюєш прибутки компанії Anatomix, — каже він і здіймає брови. — Це тобі не Google. Щоб бути ВК, потрібно багато К. А в мене є лише кілька контрактів із п’ятьма нулями, які я підписав із виробниками комп’ютерних ігор.

— І з кіностудіями, еге ж?

— Т-с-с, — шикає на мене Ніл і роззирається вестибюлем. — Нікому не можна про це знати. Там дуже важливі документи, хлопче. — Він затинається. — З підписом Скарлетт Йоханссон.

Ми спускаємось у метро. Наступне повідомлення від Буркотуна я отримав після сніданку, і він написав:

буркоскан 3000 чекає вас на джей стрит 11 у дамбо.

попросіть спеціальний гоґвортс. але без грибів.

Це, певно, найкраще повідомлення, яке потрапляло до моєї елект­ронної скриньки. Це хакерський сховок, і ми з Нілом прямуємо туди. Ми назвемо таємний пароль і отримаємо шпигунський сканер.

Потяг гойдається і з гуркотом тягнеться тунелем попід Іст-Ривер. У вікнах темрява. Ніл тримається за поручень над головою й каже:

— Ти впевнений, що не хочеш податись у бізнес? Ти міг би посприяти проекту з паранджею. — Він сміється й підморгує мені. Я розумію, що він цілком серйозно, принаймні про бізнес.

— Я найгірший кандидат для розвитку твоєї компанії, — відказую я. — Повір мені на слово. Тобі доведеться мене звільнити. Паскудна ситуація.

Я не жартую. Якщо працюватиму на Ніла, зіпсую нашу дружбу. Він стане Нілом Шахом, моїм босом, чи Нілом Шахом, моїм бізнес-наставником — і більше не буде Нілом Шахом, володарем підземелля.

— Я б не звільняв тебе, — каже Ніл. — Просто понизив би.

— І ким би я став, помічником Ігоря?

— Ігор уже має помічника. Дмитра. Такого розумника тільки пошукати. Ти міг би стати його помічником.

Чомусь я впевнений, що Дмитрові не більш ніж шістнадцять. Не до вподоби мені така перспектива. Я змінюю тему:

— Зажди, а як щодо створення кінофільмів? — питаю я. — Застосуй усі Ігореві вміння. Започаткуй новий Pixar.

Ніл киває і якусь хвилю обдумує мої слова. Нарешті каже:

— Залюбки. Якби я знав якогось режисера, то взяв би його на роботу негайно. — Він зупиняється. — Або режисерку. Її роботу я фінансував би зі свого Фонду.

Точно: Фонд Ніла Шаха для жінок-митців. Це «податковий притулок», створений за порадою хитрого бухгалтера з Кремнієвої долини. Ніл попросив мене розробити тимчасовий сайт, аби все виглядало по-справжньому, і цей сайт другий у списку найгірших сайтів, які я будь-коли розробляв (пальму першості досі утримує сайт «Нового бейґла», який мені довелося переробити на староєрусалимський зразок).

— То знайди режисера, — кажу я.

— А чом би тобі не знайти мені режисера, — відрізає Ніл. Таке враження, що