Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тоді несподівано загорілося світло. Я навіть здригнувся. Воно було таке яскраве, аж засліпило. Нє, ви не думайте: я знав, що воно не було дужчим, аніж до того, як почалася гроза. Просто коли воно так у темряві несподівано спалахнуло, мені здалося, що наша лампочка має не менше ват, аніж та, що світила в камері героя з книжки Беляева.
Тобто поява світла мені не принесла полегшення. Я вже боявся читати далі. Та минуло п’ять хвилин, і я себе опанував. Знов узявся за книжку. І тільки повернув собі той жах, як знову згасло світло. Самі лише блискавки вдирались у хату. А коли слідом за ними будинок здригався від грому, я здригався разом із ним також. І не переставав тремтіти навіть тоді, коли грім стихав, а наступної блискавки ще не було… Люди, котрі ходять до церкви, бояться Бога. Наче в їхньому житті ніколи такої грози не було. Це за будь-якого бога страшніше!
А згодом почалося ще жахливіше: світло то зникало, то знову починало світити. У тих випробуваннях мого здорового глузду не було ритму. То світла не було п’ять секунд, то кілька хвилин. І тривалість світлих проміжків також була різна й непередбачувана. Тепер я розумію, що мені тоді бракувало тільки одоробла. Якби воно з’явилося, тут був би мені й гаплик. Мабуть, одоробло також грози боїться. Не прийшло.
Потім я (не зразу) помітив, що інтервал між блискавкою та громом значно подовшав — сягав уже десяти секунд. Гроза минула. Дощ іще лив, і вітер іще вив, та це вже було не так страшно. А коли й дощ став не такий шалений, як до того, прибіг батько. Він заскочив у хату, накритий з головою плащем дядька Жори Бурлакова, і я мало не вмер. Коли він скинув із голови плаща, я кинувся до нього, притиснувся всім тілом і так стояв кілька хвилин, поки вгамував своє тремтіння. Цікаво, що за цілий той вечір я жодної сльозинки не пролив.
Отепер розповідаю цю історію, і хоча надворі ще зовсім світло й немає ніякої грози, а я знову переживаю той жах. Це, напевно, тому, що в мене багата уява, як висловилася колись на батьківських зборах Ольга Миколаївна. Мені б вона такого ніколи не сказала (вона взагалі намагалася нікого з учнів не хвалити — щоб інші не почали їх ненавидіти, я так думаю), а мама зі зборів повернулась і відразу переповіла все, що почула. Ну, от.
Я вам усе це розказав, аби ви зрозуміли, що бути самому мені подобається, та далеко не завжди.
Ну, сьогодні — інше діло. Не знаю, де той малий, але якби він був удома, поміркувати було б неможливо. Хай ганяє.
Я ще от що подумав. Там же, в зоопарку, є різні звірі. І якісь із них, може, понад усе люблять курятину. Правильно? Тому найліпше завтра самому сходити туди й усе з’ясувати. Утім, самому, звичайно, не вдасться. Малого не позбудешся, а особливо в неділю, коли батьки вдома. Це ще якщо вони не вигадають якоїсь недільної розваги! Можуть же… Від них ніколи не знаєш, чого чекати. То несподіваний скандал, то навпаки — якийсь так само нежданий подарунок…
Ну, буде завтра — побачимо.
Тепер в мене інші клопоти. Треба про все добре подумати, щоб ніхто не заважав. Фактів у мене чимало, та версій поки що немає. І це — погано. Бракує одного зусилля, щоб усе систематизувати, як Карл Лінней. Тоді все стане на свої місця.
Отже, що перше? Перше — те, що Свєтка була не сама. Вона комусь допомагала. Чи їй хтось допомагав. Але якщо їй, тоді цей хтось мусив би бути ще тупіший за Свєтку. А таких не буває.
Друге. Тут не могло обійтися без дорослого. Хтось Свєтку та її подружку (чи подружок) спрямовує. Навчає. Розробляє плани. Як професор Моріарті (ну, такий, маленький моріарті — варварського масштабу). Може, і не дорослий. Може, хтось із її ровесників. Чи ровесниць. Чи трохи старший — років 16–17. Але якщо він (чи вона) такий розумний, як він може мати справу зі Свєткою? Хіба що… Якщо вона просто виконавець. Весь ризик — на ній. А він (чи вона) — осторонь. Ні при чому.
Треба ще раз піти до Іри.
Але… Я розхвилювався. Здавалося б, нічого особливого не вигадав, але це вже було схоже на правду. Тож…
Я підійшов до вікна і подивився на комунальний дім. Просто так — треба було змінити поле зору. Що ж його так сидіти в кімнаті й дивитися на вимкнений телевізор? Ви ж знаєте, буває, щоби повернути якось напрямок думок і придумати щось нове, треба змінити обстановку. Утім, я тоді про це не думав. Просто набридло так сидіти, коли вже нічого до голови не лізло. Та це виявилося правильним рішенням.
Перехожих на вулиці не було. Для футболу — жарко. Для волейболу — ну, там окреме питання. Вони ж після роботи. Та ще й заспокоюють дві думки: одна — про купання після гри, друга — про вечерю після купання. У них, у дорослих, піднесений настрій. Діти здебільшого поховалися по хатах чи там, де прохолодніше. Та й до поляни треба приготуватися. Звісно, не всі прасують собі спортивні штани. Найімовірніше, ніхто їх не прасує, крім Інни. Та підготуватися, так би мовити, внутрішньо, налаштуватися… Це — важливо.
Вечірнє сонце ще було на небі, та наш будинок уже відкидав довгу тінь на комунальний. Тільки понад вікнами його ще гріли промені. І тільки-но я підвів очі вище, як у вікні на горищі щось зблиснуло, і я встиг помітити, як там заховалась у тінь людська постать. От і підтвердження Інниної здогадки про те, куди поділися ключі з вугільного сараю.
Нічого не розумію. Ну, чим ми так цікавимо Агента? Що ми йому зробили? Бичків украли? Та це ж дурничка. Це все одно, якби ми вкрали в нього відро річкової води — он її скільки! Чи якби ми з вулиці об’їли його вишню. Ягоди, що над вулицею, їсти можуть усі. Це — не крадіжка. Десь так само і з бичками. Може, боїться, що ми про його браконьєрство Ревмірові розкажемо? А
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.