Читати книгу - "Замирення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У мене ніколи не було країни, ніколи не було вибору; я народилася там, де привелося. Але згодом цей острів став моєю країною, і мені іншої не треба. Я ніколи не гадала шукати шляху повернення до будь-якої іншої країни, до світу поза межами. Коли минали роки, а ніхто й не наближався до мого сховища, я стала дивуватися, чи взагалі ще існує Південний Округ — або чи взагалі він колись існував, що, може, ніколи й не було іншого світу й досвіду, і я постраждала від омани, галюцинації чи зазнала травми, якимсь чином утратила пам’ять. Одного разу, мабуть, я прокинуся та згадаю все це: якийсь катаклізм, після якого я залишилась єдиною людиною в цьому місці, де, окрім пугача, немає з ким поговорити.
Я вижила у раптових бурях, пережила посуху, пережила й цвях, який увігнався в ногу, коли я втратила пильність. Я вижила після багатьох укусів, у тому числі отруйного павука і змії. Я так навчилася пристосовуватися до свого нового осідку, що за деякий час жодна тварина, природна чи неприродна, більше не ховалася від моєї появи, і з цієї причини я більш нічого не ловила, окрім риби, а потім дедалі більше вживала овочів та фруктів. Хоча думала, що зрозумію й їхні послання.
У цій все більшій тиші й самотності кілька разів несподівано проявлялася Нуль-зона. Я стала спостерігати нескінченні крихітні зрушення на небі, мовби його клапті не зовсім щільно тулилися один до одного… а в довкіллі — відчувати присутність незримих речей, що пронизували мене, мов фантоми, майже примусивши мене переосмислити свою антипатію до НСБ з акцентом цієї групи на надприродному.
Стоячи на розчищеній галяві одного вечора, зачаївши подих, так тихо, як могла, я відчувала якесь дихання чи то вагу таких молекул за собою, яких не могла ідентифікувати, і я примусила своє серце битись якомога повільніше, так, що серця деревних жабок, співунок своєї одвічної пісні, забилися у двадцять тисяч разів дужче. Я сподівалася, що так затихла, що не обертаючись можу розчути або якось інакше оцінити, що за мною спостерігає. Але я відчула полегшення, бо промайнула ще мить, і той спостерігач утік або зник.
Одного разу небо розверзлося неприродним дощем, і крізь морок я змогла розрізнити боковим зором надзвичайне світло. Мені здалося, що це віддалений маяк, куди після мене вирядили інші експедиції. Але що довше я вдивлялася, то більше те світло немовби краяло темряву, крізь яку я побачила дивні тіні, що могли бути своєрідними грозовими хмаринами або відповідною реакцією, розчиненням якогось величезного організму. Такі феномени, відомі за останні тридцять років, супроводжувалися ще й зміною нічного неба. У такі ночі тремтить сяйво, тоді ніколи не буває місяця. Ніколи не буває місяця, а зірки у вишині незнані — вони з іншого світу, належать до такої космології, якій я не можу дати визначення. У такі ночі мені здається, що я хочу стати астрономом.
Принаймні у двох випадках я вважала цю зміну значущою, як своєрідний небесний катаклізм, що може супроводжуватися землетрусами, а тріщини чи розриви, які прорізають тканину ночі, незабаром затягуються, і з цього нічого зяє велика пітьма. Десь там, у цьому світі чи у всесвіті, щось відбувається, аби створювати ці моменти розладу. Принаймні, я в це вірю. Відчуваю, ніби оточення навколо мене зміцнюється або ущільнюється, вага та вміст реальності більше зосереджуються та визначаються. От ніби дельфінове око, в яке я колись зазирнула, геть схоже на людське, тепер дивилося на мене з кожною новою фазою, дедалі глибше входячи у плоть.
Окрім цих спостережень, маю одне-однісіньке питання: яка природа моєї галюцинації? Чи я галюциную, бачачи мені знайоме нічне небо? Або коли я бачу те, чуже і дивне? Яким зіркам мені слід довірятись і якими керуватися? Я лишалася в зруйнованому маяку кілька ночей, дивлячись на море, й усвідомлювала, що у такій формі, в такому тілі ніколи цього не дізнаюся.
Моє виживання було, грубо кажучи, обумовлене й тим, що я сама собі завдавала страждання, ранила себе. Коли я стояла на березі навпроти острова, готуючись попливти, я завдавала собі болю, виганяючи сяйво геть. Існували міріади способів, і я була точна. Ви можете знайти методи, щоб майже потонути, майже задихнутися, і це не так важко, як можна припустити. Способи завдати собі болю, щоб ошукати те, що всередині тебе. Іржавий цвях. Зміїна отрута. У результаті біль мене більше не турбує; він надав мені докази мого постійного існування, рятуючи мене від того часу, коли, так чи інакше, я могла пильно вдивлятися у вітер, дощ і море, щоб одмінитися на ніщо, просто щезнути.
Окремим документом я перелічувала найкращі, найменш обтяжливі прийоми, які, на мою думку, можуть видатися гидкими, патологічними, болісними, хоча навіть сама я вважаю це абсурдним способом ведення обліку своїх днів. Також я відзначала зміни циклів, які виявилися найефективнішими. Хоча, якби був вибір, я не рекомендувала б цього прийому: ви акліматизуєтеся до нього, як до поденщини чи до готування їжі.
Коли минуло стільки часу, біль притерпівся, став таким знайомим і частим гостем, другом, що я запитую себе, чи помічу його, коли покінчу зі своїм режимом. Чи буде важко звикнути до того, що болю більше немає? Підозрюю, що цей неспокій забудеться у низці численних коригувань, які доведеться здійснити. Бо, знайшовши багато способів відмовитися від болю, я вважаю, що моє перетворення буде радикальнішим, аніж могло бути, що я перетворюся на «стогнучу істоту». Чи побачу я тоді справжні зірки?
Іноді біль виринає несподівано; не доводиться його генерувати, викликати свідомо. Він просто виринає. Пугач, який був моїм компаньйоном усі тридцять років, помер тиждень тому, і я нічим не могла зарадити, нічого не знаючи, аж доки стало запізно. Він постарішав, пугач, і хоча очі його ще були величезні та сяяли, барви його зблякли, камуфляж зносився; він дедалі більше спав і рідше вилітав на полювання. Я годувала його мишами з рук у його редуті на вершині зруйнованого маяка.
Я знайшла його в лісі, після того як птах зник на кілька днів, а я нарешті подалася на пошуки. Із того, що я змогла відновити, зрозуміло: він поранився, можливо, через слабкість чи сліпоту, зламав крило і впав на лісову траву. Мабуть, до нього навідалася лисиця чи й пара лисиць. Він лежав там, розпотрошений, плямистий, зім’ятий, брунатного й темно-червоного кольору; очі заплющені, голова похилилася набік, і життя до краплини покинуло
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замирення», після закриття браузера.