Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Що не кажіть, а в іміджі недолугого є певні переваги. Як у дитини... Всерйоз не сприймають, зате і на різні дивацтва увагу не звертають. Мовляв, що від бідолахи вимагати, і так Богом скривджений.

Глянув Полупуд на мою розгублену фізіономію і навіть перепитувати не став. Виказав поблажливість до нещасного, у якого ще не всі вдома ночують. Покивав головою і заговорив про інше. Наче і не до мене звертаючись.

— Нічого не впізнаю. Інший раз здається — ось воно, знайшов. А придивишся — ні, помилився. І туман ще цей розлігся. Зовсім недоречно... дав я маху... Треба було вчора з факелами роздивитися. Скільки часу даремно втратимо.

— А що ти шукаєш? Може я побачу?

— Це навряд… — Василь вкотре невпевнено озирнувся. — Прикмети старі... На словах не пояснити. За довгі роки вони змінилися і виглядають інакше. Упізнати може тільки той, хто знає куди дивитися і що саме шукати. На що схоже…

Полупуд не міг спокійно встояти на місці і, відповідаючи мені, продовжував походжати берегом, напружено вдивляючись в обриси протилежного берега заплави, що тьмяно проступав крізь рідку пелену.

— Ось тут десь  валун здоровенний лежав. Як стіл. Не те що сидіти, спати на ньому можна. От куди він подівся міг? Таку брилу і воловою упряжкою не потягнути.

Розвівши руки в сторони на всю широчінь, — щоб показати про яких розмірів брилу він говорить, — козак трохи позадкував, зачепився за щось п'ятою і мало не впав. Озирнувся, і сердито штовхнув носком невеликий камінь, що стирчав з-під землі. Розміром з половину футбольного м'яча.

— Тьху, недомірок... На вершок не виріс, а вже під ноги лізе. О-хо-хо... Старію. Ні великого, ні малого не помічаю. Скоро в лісі чолом об дерева битися почну.

— А на що ті прикмети вказати повинні? — поквапився я відволікти запорожця від самобичування.

— У нас з товаришами гать тут була, потаємна... — невпевнено повів рукою уздовж берега запорожець. — До першого острівця у плавнях. Там далі, якщо знати брід, легше буде, а через першу заводь інакше не переправитися. Дно мулисте, топке. І Богородицю не вимовити — засмокче. Якщо тільки вплав чи на човні. Але човна у нас немає, а припасів необхідних для зимівлі багато. Та й худобу човном не перевезти...

— Гать? — здивовано перепитав я. — Так вона, мабуть, зігнила... за стільки років.

— Не повинна... — мотнув чубом запорожець. — Наспід осикові колоди клали. Не дуб, але теж довго тримається... А якщо і продірявився місцями, так поправити швидше, ніж нову замостити. Головне, знайти. А час спливає… Якщо до вечора на цьому березі застрянемо, голомозі нас наздоженуть. А пустимося вплав — без припасів до весни баби не доживуть... — козак смикнув багатостраждальний вус. — Як на мене, то краще від голоду і холоду померти, ніж в бусурманській неволі. Але, вирішувати їм.

І хоч говорив Василь спроквола, буденно, я зрозумів: на коні аталика Сафар-бея скаче наша смерть. Невідворотна і болісна. А вмирати мені не хотілося. Зовсім. Ось тільки як із цієї пастки вислизнути, якщо запорожець не може потрібні прикмети відшукати? І головне, — ось же він, порятунок. Всього в сотні метрів темніє заростями чагарнику і верхівками дерев.

Тож, якщо бодай щось розумію у житті, то найближчі кілька годин мені… ну, може ще Тарасові, як наймолодшим, доведеться провести з жердиною. По шию у воді. Годуючи п'явок і розшукуючи переправу, під чуйним керівництвом Полупуда. «Лівіше забирай, лівіше... От, же ж глухман! Куди поліз?! Вертай назад! Правіше! Ще правіше! »

Ну, чому в світі така несправедливість? Одним істотам природа видала крила — і все, жодних перешкод, лети куди хочеш, тоді як люди, навіть по воді пересуватися не здатні. А як було б здорово: розбігся і шусть-шусть, як по льоду. По «місячній доріжці» з одного берега на інший. Он як виблискує... Очей не відвести.

«Стоп! Яка ще в бісової матері «місячна доріжка», практично посеред білого дня? Галюцинації зі страху почалися? Так наче, зарано ще «білий світ у кінці тунелю» бачити»

Я потрусив головою, протер повіки, але смуга, що перетинала плесо і сяяла, ніби слюдяна, від цього не зникла. Більше того —  з кожною хвилиною робилася чіткішою. І ось, замість недбалого мазка гігантської кисті по аркуші заплави, проявилися чіткіші подробиці... смуга потемніла... зазміїлася вугром... Появилися окремі шматки, прогалини, скрути...

Що за мара?

Зробивши зусилля, відірвав погляд від плавнів і повернувся до Василя. Полупуд, як і перед тим, замислено колупав чоботом камінь. Ось тільки не маленький камінчик, яким він його бачив, а величезний валун... Що від часу і під власною вагою майже цілком вгруз у землю. Не такий величезний, як описував його козак, але все-таки доволі здоровенний.

Не зрозумів? Що відбувається? Я бачу на сім вершків в глиб? Як у казках? Ніколи не помічав за собою таких здібностей...

Втім, я і з водяниками раніше не розмовляв. Навіть уві сні... Гм. До речі, про водяника. А чи не його це жарти, часом? Своєрідний, бонус за мовчання?

Я подивився на заплаву і побачив, як на деякій віддалі, ближче до протилежного берега, немов велика рибина плеснула. А під цей сплеск хтось тихенько розсміявся. Тоненьким, дитячим голосочком...

— Дякую... — вимовив я одними губами, непомітно для Полупуда, притиснув долоню до грудей і злегка вклонився.