Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Он воно як... Несподіваний кульбіт. Міг отримати ворога, а обзавівся... ну, нехай не приятелем, а всього лише добрим знайомим. Зате, з перспективою на поліпшення відносин. Треба розпитати Василя, що водяному подобається... Як говорила одна бабця, ставлячи в церкві свічку чортові: «Приятелів треба всюди мати»

Потім повернувся до запорожця.

— Чуєш, Василю... Я ось що подумав... Ти кажеш, усе змінилося до невпізнання.

— Ну так, — підтвердив той. — Точно не рахував, але рочків десять минуло, як з куща. Не менше… Півторажупана вже п'ятий рік, як поблизу Чортової кручі загинув. Сивий — ще раніше біля Легкого броду стрілу оком піймав. Трясило — тієї ж зими від лихоманки помер. Ступка і Борозна — ті, ще в тому останньому поході, коли Рудого полонили, разом полягли.

Називаючи імена товаришів, запорожець загинав пальці.

— От... Значить, сім років точно минуло... А на промисел сюди ми ще раніше приходили.

Василь продовжив спогади, але я не став вникати в історію про те, як вони за один лише день взяли десяток видр, а дочекавшись паузи, поквапився встромити свої «п'ять копійок».

— Якщо все змінюється, то може і примітний камінь також... Інакше виглядає тепер? Більшим або меншим став?

Василь замовк, і уважно подивився на мене. Мабуть, роздумуючи, що на мене зараз найшло: чергове помутніння розуму чи навпаки — просвітлення? І відповів повільно добираючи слова:

— Дерева, допустимо, можуть вирости або згинути. Від вогню, блискавки... Річки, озера — міліють, міняють русло, висихають. Гори — обсипаються. А з валуном що може трапитися?

— Я знаю? Але земля тут пухка... — я демонстративно поколупав ґрунт носком м'якого татарського чобота. До речі, ічиги ці, досить зручне взуття. Ось тільки без каблуків ходити незвично. І підошва жорсткіша теж не завадила б.

— Ну, так це ж зараз, влітку, ми на суші стоїмо... а у весняний паводок вода буває, он куди доходить... — Полупуд розмашисто тицьнув у далечінь. Жестом захоплюючи навіть місце стоянки. — Тільки змити його ніяк не могло... стрімнини тут немає... Просто річка розливається і стоїть потім озерцями та болотами аж до Трійці... Багно не багно, а якщо п'ятою притиснути — калюжа проступить. Так що валун знести ніяк не могло... — Василь знову махнув рукою.

Але, думка вже не тільки запала в голову, але і паростки пустила. Полупуд ще й не договорив до кінця, а вже опустився на коліна і став відгортати землю навколо каменя. Як і минулого разу, коли могилу розкопував, його залізні долоні справлялися з рихлим ґрунтом не гірше лопати. При цьому козак з виразним здивуванням поглядав у мій бік і бурмотів:

— Кажуть, тричі рази людина буває дурною... Коли біля багаття від кресала люльку розкурює. Сидячи за веслами, на долоні попльовує. І коли посеред поля віз заносить... Брешуть люди... Можна, ще і в п'ятий раз дурницю зморозити... Сидячи на гілляці, дерево виглядати...

За ті кілька секунд, протягом яких Полупуд озвучував список народних премудростей, на поверхні появилася добра чверть валуна. Більше козакові, щоб упізнати «старого знайомого» і не знадобилося.

— Є! Він! Бачиш зарубку, — Василь провів рукою по одній з граней. Якась подряпина на ній точно була. — Я сам її і зробив... Про всяк випадок.

Пружно скочив на ноги і впевнено повернувся в сторону доріжки, що зміїлася на протилежний бік плеса. І яку я бачив так чітко, ніби гать не по дну йшла, а на поверхні лежала.

— Тепер не біда, Петре. Від каменя до гаті рівно півсотні і ще півтора десятка кроків. Тепер голомозим дуля з маслом дістанеться, а не християнські душі. Вважай, врятовані... Як Бог святий, врятовані.