Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Чи то крокував Полупуд надто радісно і широко, чи відміряв хтось нижчий на зріст — та тільки відрахувавши озвучені шістдесят п'ять кроків, козак промахнув гать на добрих чотири метри.

— Почекай. Не квапся... — я ледве встиг схопити запорожця за руку. — Може, спершу хоч жердиною якою дно помацати? Для вірності.

Але Василеві надто вже кортіло швидше переправу знайти. Тож, тільки плечем смикнув. Не заважай, мовляв.

— Тут... — тицьнув упевнено на порожнє місце і не замислюючись побрів у воду. Навіть чоботи не скинув.

— Та зачекай же, навіжений! Тобі твої колишні наставники хіба не говорили: «Не знаючи броду не лізь у воду?» — довелося підвищити голос і впертися ногами в землю. Ага, вола легше зупинити... — Немає там гати! Тільки в болоті загрузнеш, а мені доведеться молодиць гукати, щоб допомогли витягнути. Ось тут вона... — я вказав правильне місце.

— Молодиць?! — задихнувся від обурення Полупуд, почувши тільки першу частину сказаного. — Щоб мене... низового козака... баби, як кабана з гною... Ти говори, та не заговорюйся! А то я не подивлюся...

Тут Василь усвідомив, куди я показую пальцем.

— Не зрозумів? Зачекай, Петре... Ти часом не хочеш сказати, що бачиш крізь воду? Чи знову видіння було? Так не курив же... чи курив? Признавайся!

— Ні, ні... — дуже не хотілося брехати, але і слово дане водяному порушувати не можна. Обіцянка не горобець, бовкнеш зопалу — назад не спіймаєш. Та й навіщо? Он він як до мене... по-доброму. — Нічого я такого не бачу. Просто, берег там сильніше загладжений ніж тут. Значить, ходили там частіше... Мені так здається...

Взагалі-то, поклавши руку на серце, якщо і була якась різниця, то лише в моїй уяві, але козакові, що знається на вистежуванні звіра чи ворога, таке пояснення підійшло.

Василь присів, придивився уважніше. Погладив берег долонею, розтер грудку сухої землі між пальцями. Суха курява сірим борошном запорошила вологу траву. Відразу ж перетворюючись в патьоки бруду.

— Молодець, — похвалив трохи згодом. — Пильне око маєш, Петре. Я і то не звернув уваги... Справді є різниця. Ну, що ж — ти знайшов, тобі і честь... Лізь першим.

От же ж.. ні, таки правда, що кожен доброчинець має бути покараний. Тримав би рота на замку — залишився б сухим. А так, будьте люб'язні... Швидше за все, Василь прикинув, що, навіть як ми помилилися — йому легше мене витягти з болота, ніж самому там борсатися. І правильно. Неможна отаману ганьбитися. Якщо баби кого на сміх піднімуть — пиши пропало. Ніякого порядку не буде. А я, щоб не вчудив, ніхто не здивується?

Втім, бурчав я подумки лише за звичкою. Завдяки допомозі водяника, я бачив гать не гірше, ніж траву під ногами. Кожну колоду окремо. І, не сходячи з берега, міг вказати місце, де доведеться настил підсилити або обминути... І зовсім вже було зібрався лізти у воду, коли подумав, що обережність не завадить.

— Василю, а ти не знаєш, яким підношення можна водяника задобрити?

— Кого? — перепитав той, а потім ляснув долонями по колінах і чи похвалив, чи вилаяв: — От шельма... А я і не здогадався.

Здається, все-таки хвалить.

— Ні, Петре, ​​ти точно в семінарії навчався. І як не до Кошового, то до Генерального писаря точно дослужишся. Розумний і думати вмієш... Хоч до Спаса ще більше місяця, але перед такою важливою справою, господаря тутешніх вод неодмінно треба почастувати. Добре, що ми не весь тютюн викурили...

— Тютюн?

— Не знав?.. ну, то таке... вік живи, вік вчися… — тут же виправився запорожець, згадавши про мої проблеми з пам'яттю. — Запам'ятовуй заново. Ніхто не знає чому, але достеменно відомо, що водяний обожнює тютюн. І немає кращого способу задобрити його, ніж кинути пучку на воду. А коли розсердити захочеш — навпаки, вибий викурену люльку за борт. Так розсердиться, що байдак перевернути може.

Розповідаючи все це, запорожець дістав з кисета щіпку курильної суміші, простягнув руку вперед і старанно розтер тютюн над водою, примовляючи при цьому:

— Найнижчий тобі уклін, духу водяний. Прийми в знак нашої поваги скромне підношення. І, як буде на те ласка твоя, не пустуй нині. Дозволь знедоленим буцям* (*втікачам) на той бік перебратися. А ще… слідом ординці йдуть. Тож, якщо ти над бусурманами захочеш позбиткуватися, то від мене за те окрема подяка буде. Присягаю… Як тільки осядемо на новому місці.

Кілька секунд стояла тиша, а після, віддалік в очеретах шубовснуло, ніби величезна рибина кинулася.

— Здається, домовилися... — задоволено пригладив вуса запорожець. — Чув плюскіт? Це водяний знак подав. Був би не згоден, вода би завирувала… або бульбашками пішла.

— Василю, а можна ще щось запитати?

— Можна... — Полупуд знизав плечима, мабуть, роблячи для мене виняток з козацького правила: «мовчи, слухай, на вус мотай». — Якось так виходить, що від твоїх питань користі більше, ніж від поради кого іншого. Але і про діло не забувай. Час не жде... Лізь у воду... Чого, як чапля на одній нозі на березі завмер і на воду косишся?

Точно підмітив. З деяким побоюванням (ну не викликала у мене довіри деревина, що пролежала десять років у болоті) я ступив на край настилу і з подивом відчув під ногами міцну опору. Слизьку від нанесеного мулу, але й тільки. Перевіряючи надійність гаті, я навіть кілька разів підстрибнув. Настил витримав...