Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

нейровізуалізації{263} молодих батьків показали структурні зміни в мозку — не лише підвищену активність при зустрічі з дітьми, але й довгострокові зміни в тих частинах мозку, які відповідають за виховання й турботу. Ці зміни перебувають ще на ранній стадії, але один молодий батько близнят, написав про це дослідження: «Коли ви стаєте батьком{264}, ви неначе виконуєте трюк з тарілкою на палці (або з двома, як у моєму випадку). Раптово, не важливо, де ви чи що робите, ви відчуваєте неспокійну пильність за своїх крихітних нащадків. І потім ви граєтеся з ними та годуєте, стаєте уважними до кожної ледь помітної емоційної зміни на їхніх маленьких личках, незначної гикавки або сліз». Так наче це сказала мати!

Я не знаю, чи Енді взагалі думав про те, щоб мати дітей до нашого одруження, і звичайно, він не думав про особливості догляду за ними. Але через те що він був професором, він міг бути поруч стільки часу, скільки й я у перші дні материнства. Мені було десять, коли народився мій молодший брат Браян, я доглядала за ним тоді, а тому звички колисати та міняти підгузки швидко повернулися у моє життя. В основному, ми мали впоратися з дитиною за допомогою обладнання нашого часу. Енді більше вдавалося читати книжки про батьківство та досліджувати різні продукти. Навіть коли я годувала груддю, Енді брав на себе одне годування з пляшечки. Він намагався зайняти Едварда наскільки це було можливо, щоб виграти для нас додаткові годину-дві для сну. Вони прив’язалися один до одного одразу й швидко.

Ми входимо у нову величезну епоху знань про свій мозок, тіло та біологію. Ми повинні взяти до уваги те, що мало знаємо про те, що можуть робити чоловіки та жінки, а також те, до чого ми запрограмовані та зумовлені природою та вихованням. Чи різні ми? Звісно. Чи ця відмінність обмежує наші здібності та можливості як годувальників та доглядальників? Ми не маємо жодного уявлення.

Варто згадати слова Келлі Лемберт: «Якщо природа чогось і вчить{265}, то це виживати тим, хто здатен пристосуватися до змін навколишнього середовища».

 Ми не хочемо здаватися

Я дуже добре пам’ятаю, коли вперше один з наших синів прокинувся вночі й покликав татка замість мами. Моєю першою реакцією був, м’яко кажучи, глибокий переляк. Я його мати. Діти повинні кликати своїх мам. Якщо ж він не кличе мене, отже, я погана мати.

Усе це пронизувало мої думки, поки чоловік міцно спав поруч. Зрештою, саме я прокинулася, коли син покликав. Енді присягається, що прокидається щоразу, коли мене немає. Я ніколи не дізнаюсь! Проте наші сини ще жодного разу не жалілися, що ніхто до них не підійшов, коли мене не було.

У той конкретний момент я прокинулася і заспокоїла сина, кажучи, що мама поруч, а татко спить унизу, все було гаразд, світ не рухнув. Протягом багатьох років в інших ситуаціях, коли наші сини зверталися спершу до Енді, ніж до мене: по допомогу у домашньому завданні або по пораду щодо музики чи дівчат, я мала виснажливі розмови із собою. Як би сказала моя мама, хоча я і хотіла всидіти на двох стільцях, неможливо було отримати всі винагороди та задоволення від своєї кар’єри та сподіватися на те, що мої сини покличуть мене першою.

Також я думала над своїми емоціями тієї ночі. Це було відчуття провини? Ідеал хорошої матері, як людини, яка завжди поруч, коли потрібна своїм дітям? Принаймні у США ця тема дуже актуальна останні роки{266}. Ми постійно запитуємо себе, чому еталони материнства стали настільки вимогливими та всепоглинаючими? Я не перестаю дивуватися, що сталося з мантрою «принцип невтручання», про який любила говорити моя мати, як про найкращий спосіб виховання дітей. Як сказав один із моїх друзів, «принцип невтручання призвів до так званих соціальних послуг».

У бестселері «Сама радість і жодних розваг: парадокс сучасного батьківства» Дженніфер Сеньйор вказує на об’єднання кількох чинників: американці народжують менше дітей, жінки більше контролюють репродуктивне життя за допомогою розповсюдженої контрацепції і батьки згоджуються мати дітей пізніше, ніж у часи моєї мами. Це і стало причинами, чому «принцип невтручання» вийшов із моди. З 1970 по 2006 рік{267} кількість жінок, що народили першу дитину після тридцяти, збільшилася майже у вісім разів. «Тому що багато хто з нас{268} став завзятими добровольцями в проекті, у який раніше всі були покірно залучені». Сеньйор пише: «Ми маємо завищені очікування щодо того, що діти робитимуть для нас, сприймаючи їх як вершину екзистенційного звершення, а не як звичайну частину свого життя».

Якщо бути чесною, коли я почула, що наш син кличе Енді, а не мене, відчувала не провину, а заздрість. Навіть, досягнувши успіху в кар’єрі, я все одно б бажала, щоб вони кликали мене першою. Як пише психіатр Ендрес Енгіал: «Ми хочемо бути потрібними{269}. Ми не лише маємо потреби, але нас мотивують і потреби інших». Матері роками переживають особливий захват, коли дитина тягнеться до них і говорить, що вони можуть те, чого не можуть інші. Питання полягає в тому, чи справді ми хочемо ділитися цією роллю з іншими.

Кетрін Бенхолд — молода журналістка, яку я зустріла понад десять років тому. Я була вражена її розумом та запалом. Потім я слідкувала за її колонками в International Herald Tribune і погодилася на кілька інтерв’ю на тему зовнішньої політики. Згодом вона вийшла заміж та народила двох донечок. Через рік після публікації в Atlantic я була захоплена, але не здивована, прочитавши її роздуми про те, хто повинен бути найнеобхіднішим серед батьків.

Бенхолд виграла гарвардську стипендію Німана, одну з найпрестижніших нагород у журналістиці. Це дало їй можливість 9 місяців провести у Кембриджі. Серед стипендіатів Німана багато провідних світових журналістів. Зазвичай журналіст-чоловік узяв би свою дружину та дітей, якби він їх мав, і привів їх у гарвардську залу, вкриту плющем. У випадку Бенхолд, її чоловік мав роботу в Лондоні й не міг її залишити, так само й Бенхолд не могла самостійно впоратися з двома доньками в Кембриджі. І вона зробила те, що й я, коли переїхала до Вашингтона: подалася за роботою, а в Лондоні залишила чоловіка виконувати роль головного доглядальника.

Під час своїх поїздок додому{270} вона побачила, що її чоловік переосмислив виклики батьківства по-новому, враховуючи «свинцеву втому» від колисання