Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

За пів години, коли друзі дісталися магазину Лявальєрів, то вже вимокли до нитки.

— Заходь, обсохнеш, — запропонував Александр, — я дам тобі перевдягнутися у щось тепле.

Едмон зустрів їх дещо прохолодно.

— Мати буде незадоволена, що ти пропустив месу.

— Мені шкода, батьку, — вибачився Александр з награним каяттям.

— Ти пропустив прекрасну службу. Ця українська скрипалька справді талановита.

— Мама ще у пресвітерській?

— Так, вона там хазяйнує на прохання мосьє кюре. Я зайшов, щоб обслужити клієнтів, які повертаються після меси та за кілька хвилин йду до неї. О другій годині в мадам Олени Тефаняк виступ, і я не хочу його пропустити, — сказав він, дивлячись краєм ока на сина.

Александр аж підстрибнув, коли почув.

— Ви точно сказали — Олена?

— Звичайно, дуже гарна жінка, — відповів хитро Едмон.

— Думаєте, я можу піти з вами?

— Я думав, що ти надаєш перевагу мисливству над музикою!

— Тату! Ви знущаєтесь? То я можу піти?

— Звичайно! Але спочатку перевдягнися.

— Гаразд, буду готовий за пару хвилин.

Йому погано вдавалося приховати свою нервовість.

— Хто така Олена? — стривожено запитав Аранк, тільки-но Едмон вийшов.

— Та юна українка, про яку я тобі казав...

— Я думав, вона заміжня.

— Правда, — визнав Александр. — Просто хочу побачити її ще раз. Вона така гарна!

— Тобі не варто туди йти. Знову почнеш шкодувати за нею.

— Не переймайся, тепер, коли я знаю, що вона не вільна, то відчуваю до неї прихильність тільки як до друга.

Та це не завадило йому одягнути свій бежевий вовняний светр із начосом, найкращий, що в нього був, і причесатися перед дзеркалом.

— Гаразд, бачу, мені не вдасться тебе втримати. Тож нумо, роби собі боляче, якщо так хочеться! — здався Аранк, сміючись.

Перед пресвітерською друзі розійшлися. Александр через задні двері прослизнув усередину й прилаштував парасолю біля чавунної плити. Мелодія Баха долинула до нього з вітальні, Соната N01 соль мінор, один із тих уривків, що його мати крутила на грамофоні недільними вечорами. Він увійшов і на півдорозі побачив серед запрошених Абіґаль.

Блискавка ударила з неба й залила кімнату білим світлом, у якому вирізнявся тонкий силует виконавиці. Її довге волосся спадало на плечі, летіло на крилах мелодії. Українка видалася йому нереальною, як хмаринка пари, що граційно похитувалася всередині вітальні сільської пресвітерської.

Під оплески Олена опустила скрипку й обвела публіку сяючими очима. На якусь мить їй здалося, що вона десь у Калуші чи у Відні. Вона уявила обличчя свого батька Антона, який завжди бував на її сольних виступах. Та побачила вона Александра, який стояв у дверях. Мокрий чуб, усмішка, від якої з’явилися ямочки на щоках, великі сірі очі — він був гарним. Коли усміхнулася йому, відчула, як закалаталося його серце й обличчя запалало.

До неї підійшов Ектор Отьє, якого супроводжував кюре, й простягнув їй руку на знак подяки.

— Мадам, музика об’єднує народи, а такі віртуози, як ви — посланці миру.

До них долучився лейтенант Ґордон.

— Месьє, — сказав він, — я перепрошую, що втручаюся. Ми не зможемо повернутися на дрезині сьогодні ввечері. У негоду ми накриваємо дрезину брезентовим тентом, але сьогодні — надзвичайно сильний вітер. Їхати ризиковано, особливо з жінками. Я зателеграфував до коменданта Спіріт Лейку, він повідомив, що буде вам вдячний, якщо ви надасте можливість пані Тефаняк і пані Фрайман лишитися на ніч.

Священник запитав думку мера.

— Звичайно, ми знайдемо, де їх поселити, — запевнив Ектор Отьє.

— Полковник Борден наполягає, щоб вони ночували в пресвітерській, — додав Ґордон. — Він не хоче, щоб табором поповзли чутки щодо честі цих дам.

Александр стояв неподалік і чув розмову. А тоді підійшов.

— Ваш начальник вимагає, щоб вони ночували в пресвітерській, але він нічого не казав, де вони мають їсти. Я впевнений, що мої батьки будуть раді прийняти їх у нас. І ви можете їх супроводжувати.

І грайливо додав, дивлячись на Олену й Абіґаль:

— Таким чином, дорогі дами, вашу честь буде врятовано.

І якщо Імельда не виказала ніякої радості з приводу синового запрошення, то Едмон, навпаки, був задоволений. Він умів співчувати іммігрантам, бо й сам часто почувався чужинцем на землі предків, захопленій англійцями. Та найбільше радів Віталій. Він пам’ятав про добре проведений час з Александром, коли вони гралися в сніжки; тож знову бачити його було для нього справжнім задоволенням.

* * *

У своїй погано утепленій дерев’яній хатині Тефаняки, Менделі й Новаки слухали завивання вітру. Через єдине вікно вони бачили блискавки, що розколювали небо, і підскакували від кожного удару грому.

У двері постукав військовий. Не чекаючи відповіді, він зайшов до кімнати. Побачивши Петра, звернувся до того англійською.

— Комендант послав мене попередити вас, що через негоду ваша дружина не зможе сьогодні повернутися, як передбачалося.

Усі спантеличено дивилися, не розуміючи повідомлення, переданого монотонним голосом.

— Було б дуже ґречно повторити французькою те, що ви нам щойно сказали, — сказав до нього Микола.

Той дивився на нього якусь мить, але нічого з Миколиних слів не зрозумів. Він козирнув, піднісши пряму руку до кепі, й розвернувся.

— Думаю, що wife означає дружина, — здогадався Марко Мендель. — Думаю, Олена сьогодні не повернеться. І це логічно, якщо зважати на негоду.

— Може, вони потрапили в аварію, — захвилювалася Ліна.

— Якби що трапилося, — сказала ввічливо Валя Мендель, звертаючись до Петра, — то комендант прийшов би особисто або прислав би когось із вищих чинів у супроводі перекладача. Не тривожтеся, завтра вона повернеться, я впевнена.

— Чортовий мовний бар’єр! — вигукнув засмучено Марко. — Це просто знахідка, що можемо розраховувати на Олену. Не потрібно щоразу чекати на перекладача.

Петро підвівся й пішов до вікна, за яким безперервно миготіли блискавки. Він був злий. Він уже чув, як із нього глузуватимуть на кухні працівники, коли дізнаються, що його жінка не ночувала вдома. Вони вже сміються з нього, як побачили її в компанії сержанта Лєпіна. Як на лихо, саме він її тепер супроводжував.

* * *

В Амосі ж, ховаючись під великими парасолями, які щомиті міг вивернути вітер, усі бігли до магазину. На щастя, він був недалеко від пресвітерської. Боковими сходами, що дозволяло мешканцям не ходити через магазин, вони піднялися в оселю сім’ї Лявальєр. Віталій побачив плетеного з лози кошика в кутку на ґанку. Величезна кішка з довгою шерстю ліниво розляглася в ній, тоді, як п’ятеро кошенят смоктали молоко.

— Можна мені взяти одного? —