Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

class="p1">То було найдовше пообіддя в моїм житті й так само найдивніше. От він був, сидів на ґанку в своїй гойдалці, тримав в одній руці газету, в другій питво, шось там стогнав мені на кухню у відкрите вікно, бо шось там демократи задумали в Оґасті. Він уже й геть забув, шо хтів узнати, чого я тішуся, і про затемнення забув. Я була на кухні, рихтувала йому канапку, шось собі мугикала під ніс і думала: «Зроби так, аби добра була, Долорес, — троха тої червоної цибульки поклади, шо він так любить, і якраз стілько гірчиці, аби було гостреньке. Зроби добру канапку, бо то останнє, шо він буде їсти».

Звідти, де я стояла, було видно дровітню і білу брилу скраю ожиннику. Хусточка, яку я зав’язала на один кущ, також там була, і її я також виділа. Вона метлялася від вітру. Кожний раз, як нею носило, я думала про ту прогнилу ляду криниці просто під нею.

Пам’ятаю, як у той день співали пташки і як я чула людей із протоки, які шось кричали одне другому, і голоси в них були тихі й далекі — ніби по радіо їх слухала. Навіть пам’ятаю, шо тогди мугикала: «Приголомшлива благодать, солодкий звук»[18]. Отак я собі мугикала, поки рихтувала крекери з сиром (мені їх тогди хтілося, як курці прапор, але я і не хтіла, аби Джо дивувався, чого то я не їм).

Було десь п’ятнадцять по другій, як я вернулася на ґанок із тацею їди в одній руці, як офіціантка, і Віриним пакетом у другій. Небо ше було в хмарах, але було видно, шо дійсно стало троха ясніше.

Як виявилося, то був файний маленький покорм. Джо сильно компліментами не розсипався, але було видно з того, як він відложив газету й дивився на канапку, поки їв, шо йому було до вподоби. Я згадала дешо, шо читала в якійсь книжці чи виділа в кіно: «Смертник насолодився ситною трапезою». Тільки срані ті слова залізли мені в голову, я ніяк не могла їх збутися.

Але то не завадило мені втрощити свої витребеньки. Лиш як зачала, то не спинялася, доки не пропав останній крекер із сиром, і запила то всьо пляшкою пепсі. Раз чи два я ловила себе на думці, чи в більшості катів добрий апетит у день, коли в них робота. Цікаво, до чого в людини розум доходить, коли вона настроюється шось зробити, правда?

Як ми вже закінчували, через хмари пробилося сонце. Я згадала, шо мені тогди зрання сказала Віра, і подивилася на годинник. Була третя година, якраз. Десь у той же час Дейв Пелетір — він у ті часи возив на острів пошту — летів до міста так, шо хоч трава не рости, і лишав за собою довгий когутячий хвіст куряви. Аж до пізньої темноти я не виділа на Східній вулиці більше ні одної машини.

Я склала тарелі і свою пляшку від газованки на тацю, а коли то робила, то нахилилася, і от не встигла я встати, як Джо зробив шось, чого не робив купу років: поклав мені руку на потилицю і поцілував. Бувало й ліпше. Від нього смерділо спиртом, цибулею і салямі, і він був непоголений, але всьо одно цілунок є цілунок, і в тім не було ніц злого, безглуздого чи голодного. Просто гарний цілунок, і я вже не пам’ятаю, коли він мене цілував останній раз. Я закрила очі й ніц не робила. Я то запам’я­тала — як закрила очі й відчула його губи на моїх, а на чоло мені світило сонце. І перше, і друге було тепле і приємне.

— Незле вийшло, Долорес, — сказав він. Від нього то була сильна похвала.

Була секунда, шо я троха завагалася — не буду ж я тут сидіти і брехати. В ту секунду я виділа не того Джо, шо ліз своїми лапами до Селени, а того, у якого чоло було як у навчальнім кабінеті в 1945-му — яким я його тогди виділа і хтіла, шоби цілував він мене, як цілує тепер. Як я подумала: «Якшо він мене поцілує і я потягнуся і помацаю його шкіру там коло брів, поки він то робить… шоби знати, чи вона така гладенька, як виглядає».

Тогди я потягнулася рукою і помацала її, як мріяла то зробити стілько років тому, як ше була лиш соплячкою, і лиш-но я то зробила, то внутрішнє око відкрилося широко, як ніколи. І ним я ввиділа то, шо він буде робити, якшо я йому дозволю то робити, — не лиш зробить шо захоче з Селеною чи стратить гроші, які вкрав із дитячих рахунків, а буде їх обробляти. Принижувати Джо-молодшого за його добрі оцінки й хист до історії, гладити малого Піта по голові все, як той буде прозивав когось жидом або казав, шо хтось у його класі лінивий, як негритос. Буде обробляти їх, постійно. Якшо я йому попущу, він буде далі своє робити, доки вони не полишаються без нічого або не стануть зіпсутими, а потому він умре і лишить нам одні борги та й яму, де його поховати.

Ну, я маю для нього одну яму, глибиною не шість футів, а тридцять[19], і обкладену камінням замість землі. Ше й яку я маю яму для нього, і один цілунок після трьох чи, може, п’яти років на то не вплине. І дотик до його чола так само не поможе, бо воно принесло мені більше проблем, ніж його витягнутий пуцак… але я всьо одно знов його помацала, провела одним пальцем і подумала, як він мене цілував у внутрішнім подвір’ї готелю «Самосет», поки ансамбль усередині грав «Коктейль місячного сяйва», і як я чула запах його татового одеколону на щоках.

Потому я потвердішала в серці.

— Я рада, — сказала я і знов взяла тацю. — Може, подивишся, шо то робити з тими проглядачами й коробочками, поки я ті тарелі помию?

— Та мені похуй, шо там та багата пизда тобі дала, — каже він, — і мені так само похуй на то затемнення. Я і до того видів, як темно буває. Кожної, блядь, ночі.

— Добре, — кажу я. — Як скажеш.

Я дойшла лиш до дверей, як він каже:

— Може, ми би до якоїсь ґедзалки ся вдали пізніше? Га, Ді?

— Може, — кажу я і весь час думаю, шо ґедзалка то точно буде, так. Ше до того як вдруге за той день стемніє, у Джо Сент-Джорджа буде така ґедзалка, шо він і не мріяв.

Я добре припильновувала за ним, поки стояла коло раковини й мила тарелі. Він купу років у ліжку ніц не робив, лиш спав, хропів і пердів, і, думаю, він так само, як я, знав, шо грішна вода в тім так само винна, як і моя погана морда… а певно, і більше. Я боялася, шо від думки, шо пізніше прийдеться ше січку різати, він закрутить корок на своїм «Джонні Вокері», але ніц подібного. Для Джо їбатися (пардонь мою хранцузьку, Ненсі) — то була лиш фантазія, так само, як ото цілувати мене. Пляшка для нього була набагато реальніша. Пляшка була просто коло нього, і він міг її тримати в руці. Він дістав із пакета один проглядач і тримав за ручку, крутив так і сяк, примружувався через нього на сонце. Він мені нагадав, як