Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Я цмокнула її в щоку і сказала, шо думаю, їй не буде чого хвилюватися, якщо не друлятиме більше тарелів. На тім я рушила до хати.

Я пам’ятаю всьо, шо сталося, Енді, — всьо, — але від моменту, як я зійшла з Віриної доріжки на Центральнім проїзді, то гейби згадувати, шо було у твоїм найяснішім, найреальнішім сні за всьо життя. Я все думала: «Я йду додому вбити свого чоловіка, я йду додому вбити свого чоло­віка», ніби могла вбити то собі в голову, як цвях вбивають у якесь тверде дерево, тик чи махагоній, якшо не буду доста переставати. Але тепер як згадую, певно, воно і так весь час було в мене в голові. А от серце моє не могло того зрозуміти.

Хоч як я дойшла до села, було лиш-но п’ятнадцять по першій, а затемнення мало зачинатися більше як за три години, вулиці були такі порожні, шо страх. Я собі тогди згадала то містечко на півдні штату, де говорять, шо ніхто не жиє. Далі глянула на дах «На гавані», і стало ше страшніше. Там уже було шось зо сто людей чи й більше, вони там ходили-бродили й дивилися на небо, як фермери в час посіву. Я подивилася вниз на док і ввиділа там «Принцесу», майданчик трапа її був опущений, а на палубі для машин були люди. Вони там походжали, шось пили, мали такий великий коктейльний баль просто неба. Сам док кишів людьми, і ше там було сотень зо п’ять малих човнів — більше, ніж я коли-небудь там узагалі виділа одночасно, — уже в протоці на якорях чекали. І так виглядало, шо кого би не ввиділа, чи то на даху готелю, чи то на доку, чи на «Принцесі», усі мали на носі темні окуляри, а в руці або проглядач із закопченим склом, або рефлекторну коробочку. Ні до того, ні після на острові не було такого дня, і навіть якби я не мала на умі то, шо я мала, думаю, мені би то всьо здавалося сном.

«Зелений»[17] був відкритий, на нього затемнення не вплинуло — я собі думаю, то кубло буде робити як усе, аж до ранку кінця світу. Я зайшла, купила пляшечку червоного «Джонні Вокера», потому вийшла на Східну вулицю до хати. Першим ділом я зразу вручила пляшку Джо — не робила з того якусь сцену, просто ляпнула її йому на коліна. Далі зайшла до хати і взяла той пакет, шо мені Віра дала, той, шо в нім були проглядачі й рефлекторні коробочки. Як знов вийшла на задній ґанок, він тримав ту пляшку скотчу перед очима, дивився на колір.

— Будеш пити чи лиш дивитися? — питаюся я в нього.

Він дивиться на мене якось підозріливо і каже:

— Якого дідька то всьо значить, Долорес?

— То подарунок, бо нині затемнення, — сказала я. — Як не хочеш, я все можу вилити в раковину.

Я вдала, шо тягнуся, але він дуже скоро відсмикнув.

— Шось багацько ти мені подарунків носиш в останній час, — каже він. — Нам то задорого, хоч і затемнення.

Але то його не спинило від того, шоби витягнути складаний ніж і зрізати акцизку. Навіть не загальмувало.

— Ну, якшо чесно, не лиш у затемненні справа, — кажу я. — Я просто така втішена й така облегшена, шо схотіла троха поділитися радістю. А та як я примітила, шо ти здебільш тішишся тим, шо в пляшки наливають, то…

Я дивилася, як він викручує корок і хлюпає собі в стакан. У нього троха тряслася рука, але мені було не шкода на то дивитися. Чим більше він зморений, тим ліпші в мене будуть шанси.

— А тобі чим тішитися? — питає він. — Хтось придумав лікарства, аби зі страху красу робити?

— Дуже негарно говорити таке людині, яка тобі шойно пляшку недешевого скотчу купила, — сказала я. — Певно, мені таки варто його забрати.

Я знов потягнулася, і він знов відвернувся.

— А дідька, — каже він.

— То не пащекуй, — відмовила я йому. — Де ж ділася вся та вдячність, шо її тебе на Анонімних алкоголіках вчили?

Він і вухом не повів, а далі дивився на мене, як продавець, шо думає, чи не вручили йому підроблену десятку.

— І від чого ж ти така до дідька втішена? — знов питає він. — Через пездюхів, так? Шо виперла їх із хати.

— Нє-а, я вже за ними скучаю, — сказала я, і то так само була правда.

— Ага, ти така, — каже він і попиває. — То в чім діло?

— Потому скажу тобі, — кажу я й зачинаю вставати.

Він злапав мене за руку й сказав:

— Кажи вже, Долорес. Ти знаєш, шо я не люблю, як ти борзієш.

Я дивлюся на нього згори й кажу:

— Ліпше забери руку, бо та пляшка дорогого самогону може тобі на голові розбитися. Я не хочу з тобою сваритися, Джо. Нині тим більше. Я купила троха доброї салямі, швейцарського сиру й пару галет.

— Галет! — каже він. — Йосип босий, жінко!

— Забудь, — кажу я. — Я нам зроблю тацю заїдків, не гірших, ніж у гостей Віри на поромі.

— Від тої елєґанської їди в мене срачка, — каже він. — Не треба мені ніяких залупків, зроби канапку нормальну.

— Добре, — погоджуюсь я. — Зроблю.

Тогди він уже дивився на протоку — певно, від того, шо я згадала про пором, він про то й подумав, — і як усе так гидко відквашував губу. Там уже було стілько човнів, як ніколи, і мені виглядало, шо небо над ними троха посвітліло.

— Диви на них! — гукає він тим своїм глумливим голосом — тим, шо його наймолодший син аж всирається, так хоче вдати. — Ніц із того не буде, хіба яка хмарина грозова сонце затулить, а вони там уже чуть у штани не всцикають­ся. От би дощ влив! От би влив дощ та так сильно, шоби та пизда, в якої ти робиш, і вся її пиздобратія там і втонула!

— Той мій Джо, — кажу я. — Такий все радісний, такий милосердний.

Він повернув до мене голову, а пляшку скотчу так і притискав рукою до грудей, як ведмідь із куском медових стільників.

— Ради Бога, жінко, шо ти таке мелеш?

— Ніц, — кажу я. — Я йду зготую їсти — тобі канапку, а собі заїдків. Потому посидимо, троха вип’ємо й подивимося на затемнення — Віра передала нам обом по проглядачу й по рефлекторній штуці-дрюці, — а як скінчиться, я скажу тобі, чим я так тішуся. То сюрприз.

— Не люблю я ніякі, на хуй, сюрпризи, — каже він.

— Знаю, шо не любиш, — відказала я йому. — Але цей тобі буде до вподоби, Джо. Ти нізашо і за тисячу років не вгадаєш.

Далі я пішла на кухню, шоби він уже добре взявся за ту пляшчину, яку я йому купила в «зеленім». Хтіла, шоби він то посмакував, — дійсно хтіла. Кінець кінцем, то останнє моцне, шо йому випало пити. І йому вже не треба буде ходити до Анонімних, шоби не напиватися. Там, куда він піде, то вже зайве.