Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Гаразд. Підходить уже день затемнення, і я вам розповім, шо сталося, — всьо, шо сталося, — але насухо я то робити не збираюся. Я вже майже дві години тут балакаю безперестанку, якшо мій годинник не бреше, то вже в кого хочеш усьо мастило з вальниць зітреться, а мені ше до кінця далеко. Того я тобі кажу, Енді: або ти розщедришся на дюйм «Джим Біма», шо в тебе в шухляді лежить, або на нині закругляємося. Шо скажеш?

Ну нарешті. Дякую. Ох, Боже, як у суху землю! Нє, відложи. Одної доста, шоби завести помпу. Дві лиш труби заб’ють.

Добре. Поїхали далі.

Вночі дев’ятнадцятого я пішла спати така нервова, шо мене аж нудило, бо по радіо сказали, шо може таке бути, шо буде дощ. Я так до сраки була зайнята тим, шоби спланувати, шо я буду робити, і зібратися з силами таки то зробити, шо думка про дощ мені і в голову ні разу не прийшла. Я лежала й думала, шо цілу ніч буду крутитися-вертітися, а далі подумала: «Нє, Долорес, і я тобі скажу, чого нє — з погодою ти ніц не вдієш, та й вона ролі всьо одно не грає. Сама знаєш, шо ти то зробиш, навіть як ливцем литиме цілісінький день. Ти вже задалеко зайшла, шоби вертатися». І то я дійсно знала, того закрила очі й відключилася, як лямпочка.

Субота — двадцяте липня 1963 року — прийшла спечною, душною і хмарною. По радіо сказали, шо все таки дощу, певно, не буде, хіба троха полиє з грозою пізно ввечері, але вдень здебільш будуть хмари, а шанс, шо вдасться ввидіти затемнення на узбережжі, був п’ят­десят на п’ятдесят.

Всьо одно мені з плечей ніби гора спала, і я пішла до Віри помогти розносити купу їжі на сніданковий шведський стіл, шо вона запланувала. Голова в мене була спокійна, а нерви я вдома лишила. Бачте, то, шо були хмари, мені не важило. Не важило би навіть, якби троха мжичило. Якшо постійного дощу нема, то люди в готелі будуть на даху, а Вірині люди будуть у протоці, і всі будуть надіятися, шоби хоч троха розвиднілося, аби одним оком глянути на то, шо випадає раз у житті… хоча би в Мейні. Надія — сильний рушій у людській натурі, знаєте. Ніхто того ліпше за мене не знає.

Наскілько я пам’ятаю, у Віри вже в п’ятницю ввечері врешті було вісімнадцятеро гостей, а ше більше прибуло на сніданок у суботу — тридцять-сорок, якшо пам’ятаю. Решта люду, які підуть до неї на пором (а ті були здебільш з острова, не приїжджі), зачнуть збиратися коло міського доку десь біля першої, а стара «Принцеса» має відбути коло другої. На той час, як затемнення вже зачалося, — десь пів п’ята, — перші дві-три бочки пива вже, певно, були пусті.

Я думала, шо Віра буде вся накручена, ладна зі шкіри вилізти, але деколи я собі думаю, шо вона кар’єру собі зробила на тім, шоби мене дивувати. Вона була вбрана в хвилясту червоно-білу одежу, шо більше подобала на каптур, ніж на сукенку, — каптан, здається, то називається, — а волосся зачесала назад у простий хвостик, шо був зовсім не подібний на фризури по п’ятдесят баксів, якими вона в ті часи зазвичай приндилася.

Вона ходила туда-сюда навколо довгого шведського стола, який розклали ззаду на газоні коло розарію, підходила до всіх своїх друзів — більшість були з Балтимора, судячи з вимови і вигляду, — і сміялася з ними, але в той день вона була інакша, ніж за тиждень перед затемнен­ням. Пам’ятаєте, я казала, шо вона дзумтіла й дзумтіла, як літак реактивний? А от у день затемнення вона була більше як метелик, шо літав поміж купою рослин, і її сміх був уже не такий пискучий чи голосний.

Вона ввиділа, як я виношу тацю зі смаженими збовтаними яйцями, і кинулася давати якісь інструкції, але вона не йшла так, як ходила останні пару днів, — так, ніби насправді бігти хтіла, — і на лиці в неї була усмішка. Я подумала, вона радіє, та й усе. Вона вже змирилася, шо її діти не приїдуть, і вирішила, шо всьо одно може порадіти. І на тім і було всьо… як ви її не знали й не знали, як рідко Віра Донован бувала щаслива. Я тобі шо скажу, Енді, — я знала її ше тридцять років після того, десь так, але не думаю, шо ше хоч колись виділа її ше дійсно щасливою. Задоволеною — так, у мирі — так, але щасливою? Промінистою й радісною, як метелик на полі з квітів у жаркий літній день? Не думаю.

— Долорес! — каже вона. — Долорес Клейборн!

До мене лиш через купу часу дойшло, шо вона мене покликала дівочим прізвищем, хоч у той ранок Джо був живий-здоровий, а вона такого раніше ніколи не робила. Коли то до мене таки дойшло, мене всю пересмикнуло, як має бути, коли гуска проходить по місцю, де тебе колись поховають.

— Добрий ранок, Віро, — кажу я їй. — Шкода, шо день такий похмурий.

Вона глянула в небо, затягнуте низькими літніми хмарами, де було повно дощу, тогди усміхнулася.

— До третьої години сонце вийде, — каже вона.

— Ви так кажете, ніби наряд на роботу йому передали, — кажу я.

Я лиш пошуткувала, само собою, але вона мені серйозно кивнула і сказала:

— Так… саме це я і зробила. А тепер, Долорес, збігай на кухню й подивися, чому той дурний офіціант ще не приніс нам свіжий кавник із кавою.

Я рушила зробити, шо вона мені сказала, але не встигла й чотири кроки пройти до дверей кухні, як вона мені гукнула точно так само, як два дні тому, коли сказала, шо деколи жінці, шоби вижити, треба бути сукою. Я обернулася, і в голові в мене було, шо вона знов скаже то саме. Але нє. Вона стояла у своїй гарній червоно-білій широкій суконці, руки тримала коло губ, а хвостик у неї лежав на плечі, і тогди так на неї ранкове сонце світило, шо виглядала вона не старша двадцятиодногорічної.

— До третьої буде сонячно, Долорес! — каже вона. — От побачиш, що моя правда!

Шведський стіл скінчився до одинадцятої, і ми з дів­ками до полудня були на кухні самі, бо той кельнер зі своїми людьми перемістилися до «Острівної принцеси», шоби там готувати Дію другу. Сама Віра пішла відносно пізно, десь п’ятнадцять по дванадцятій, сама відвезла трьох-чотирьох людей зі своєї компанії в док на своїм «форд-ранч-ваґоні», який тримала на острові. Я десь до першої мила тарелі, потому сказала Ґейл Лавеск, яка була десь як моя права рука в той день, шо мене троха заболіла голова і занудило, того я піду додому, бо вже більшу частину ми прибрали. Як уже йшла, Карен Джолендер обняла мене й подякувала. Вона й плакала знов. Бодай вам всячина, у тої дівки очі ніколи на сухім місці не були, скілько років я її знала.

— Не знаю, хто тобі шо сказав, Карен, — сказала я, — але тобі нема за шо мені дякувати — я нічогісінько не зробила.

— Ніхто мені ніц не говорив, — каже вона, — але я знаю, шо то ви, пані Сент-Джордж. Нікому би