Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Якщо Остер має рацію, то Генрік — людина, яка прагне узаконення.

Я побарабанила пальцями по стільниці.

— Як гадаєш, вони нам допоможуть?

— Вони нікому не допомагають. Хіба самим собі.

— Якщо тільки не мають власної вигоди, — міркувала я вголос.

Розвалилася на лавці, замислилася. Не знаю, що саме Голланд навигадувала про Звуження, але Вест щодо неї не помиляється. Їй довіряти не можна. І в мене таке відчуття, ніби вона готується зробити свій хід.

— Відведеш нас до нього? — попросила я.

Остер вухам своїм не повірив.

— Не зв’язуйся з ними, Фейбл. Я серйозно.

— Так відведеш чи ні?

Остер зазирнув мені у вічі довгим поглядом, тоді похитав головою і важко видихнув.

— Паєві це не сподобається.

17 Шкіц — ескіз.

— От сволота скажена!

Пай лаявся всю дорогу від самої гавані, Остер щосили намагався не звертати на це уваги. Ми прямували в Нижню Долину.

Просячи Остера відвести нас до Ротів, я навіть не надто сподівалася на згоду.

Остер не розповів, як саме він утік від родини та коли вони з Паєм залишили Бастіан, а я не допитувалася. Проте було зрозуміло: це минуле, яке Пай воліє не згадувати. Він не пускав Остера вести нас до Нижньої Долини, і погодився, лише коли зрозумів, що той таки піде без нього.

Тепер у Пая з’явився ще один привід на мене злоститися, і з кожною хвилиною я впевнювалася: поміж нами така дірка, що вже й не полатати. Я не збиралася втягувати товаришів у війну Голланд на Звуженні, проте до цього взявся Вест, наказавши йти до Скупчення Юрі. Єдине, що лишалося, — довести план до кінця та сподіватися порятувати все, що зостанеться по тому від команди.

Якщо в Бастіані існує щось схоже на нетрі, то це саме Нижня Долина, хоча тутешні умови й не порівняти з убозтвом та смородом Тисняви чи Узбережжя в Серосі. Навіть голуби, що повсідалися на дахах, мали вигляд охайніший за птаство зі Звуження.

Вест крокував пліч-о-пліч з Остером, кидаючи суворі застережливі погляди на вуличних витріщак. На Остера всі задивлялися й перешіптувалися, а я все не могла зрозуміти: чи то через те, що він

такий красень, чи то впізнавали. Остер перед виходом гарненько причепурився в кубрику, зачесав густе чорне волосся, і воно розляглося на плечах, немов розплавлений обсидіан. Сорочка — чиста й напрасована. Він завжди залишався вродливим, навіть по довгих морських переходах, коли багато днів не було можливості нормально помитися. Але тепер вигляд Остер мав шикарний. Від нього дух забивало.

Пай також змінився. У його очах проглядала пустка, якої я не помічала від того дня, коли він мене підбурював, щоб дістала монетку з морського дна біля коралових островів.

— Я таки певен, що це погана ідея, — бубонів лише.

Тут Остерові остаточно урвався терпець. Він раптом розвернувся до Пая, і від різкої зупинки той мало не влетів у нього.

Остер глянув Паєві в лице, на його губи, стиснуті в ниточку.

— Ти вже все сказав?

— Ні, не все, — буркнув Пай. — А що, тільки я пам’ятаю, чого нам коштувало залишити цих людей за бортом? Як я відривав тебе від божевільної сімейки — ледь живий лишився!

— Якщо боїшся, можеш зачекати в таверні. — Остер легенько відштовхнув його назад.

— Я не за себе боюся, — відказав Пай, і це було так прямо й щиро, аж здалося: довкола нас завмер увесь вуличний гамір.

Паєве обличчя пом’якшилося, кутики губ затремтіли.

Остер торкнувся його рукава, ніби намагаючись заякорити.

— Якщо там Езра, то все гаразд.

— А якщо Генрік?

Остер щосили спробував видушити легковажну усмішку.

— Тоді вскочили ми в халепу.

Він прихилив Пая до себе так, щоб дотягнутися й поцілувати. Просто посеред вулиці, у всіх на очах.

Я не могла втримати усмішки.

— Ви вже все? — нетерпляче поцікавився Вест.

Остер глянув на Пая, чекаючи відповіді від нього.

— Ми вже все, — зітхнув Пай.

Остер заспокоївся й відпустив його, і ми рушили за ним у вузенький провулок між останніми двома будинками в кінці вулиці. Туди можна було пройти між вивісками чайної та пральні. Цегла тут була чорна, вимазана сажею.

Остер крокував, розправивши плечі. На ньому ніби броня здіймалася: обличчя знову скам’яніло, кроки поважчали. Хай що на нього чекало, він прямував до того у всеозброєнні.

Провулок урвався вбитими в цеглу залізними клепаними дверима.

Над ними на вітрі теліпалася волосінь, на яку щось було нанизане. Я примружилася, намагаючись розгледіти, що воно таке, — і скривилася роздивившись.

— Це що, справді?..

— Зуби, — закінчив замість мене Остер.

— Людські зуби?

Остер звів брову.

— Така ціна брехні Генрікові.

Долоня йому стиснулася в кулак, він іще раз озирнувся на Пая і постукав.

— Ти тут почекай, — стиха кинув партнерові.

Пай гірко розсміявся й заперечно похитав головою.

— Нізащо.

Обік мене Вест поклав руку на ремінь, щомиті готовий висмикнути ножа. Ми завмерли перед зачиненими дверима; тишу порушувало хіба тихеньке скапування води. Я не могла відірвати погляду від нанизаних на мотузочку зубів.

Пай нервово постукував по пряжці ременя, а Остер ніби й не переймався. Вичікувально схрестив руки на грудях і, коли клямка нарешті стукнула, майже не поворухнувся.

Двері прочинилися, з того боку показалося обличчя зовсім юного хлопця. Щокою тягнулася глибока борозна шраму.

— Що вам? — Він радше був роздратований, аніж зацікавлений причиною нашого візиту.

— Ми до Езри, — спокійно відповів Остер. — Скажи, що до нього прийшов Остер.

Хлопець трохи відсахнувся, округлив очі.

— Остер? — Він так повторив ім’я, ніби за ним крився певний важливий сенс.

Гарпунник нічого не відповів, ступив до тьмяно освітленого входу, а ми всі покрокували за ним назирці. Уздовж стіни висіла вервечка гаків, на яких були розвішані куртки й