Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

капелюхи поміж картин у золочених рамах. Це все були морські пейзажі, написані в різних стилях і кольорових гамах, і на цих потрісканих потинькованих стінах вигляд мали геть недоречний. Навіть кахлі під нашими ногами були побиті, мозаїчні візерунки ламалися в місцях, де бракувало шматочків.

По миті напруженої тиші хлопчина затупотів передпокоєм, і невдовзі повернувся й запросив усередину, в темряву. Остер рушив, ні хвильки не вагаючись, а я трохи таки висунула ножа, тримаючи його напоготові. Хлопець провів нас за ріг, і пітьму попереду прорізало тепле світло ліхтаря.

Дверний отвір, у якому за стулку правили завіси, вів до просторої прямокутної кімнати. Стіни в ній були обклеєні поморщеними шпалерами рубінового кольору, підлога — там, де вона видніла, — пофарбована під червоне дерево. Більшість долівки вкривав товстий вовняний килим із потріпаними китицями по краях.

Бюро перед каміном пустувало, проте хлопець акуратно розставив на ньому все потрібне, вишикувавши рівненько вздовж правого краю. Не встиг він завершити приготування, як розчахнулися двері в дальній стіні й за ними показався юнак, якого я тоді зустріла в Голланд. Езра.

Увійшов — і відразу вирячився на Остера.

— Ти що, знущаєшся?!

Остер сухо позирнув на Езру, а тоді всміхнувся.

Езра обійшов бюро, розкинув руки, поплескав Остера по плечах і взяв в обійми. Тепер у нього була вже інша машкара, ніж та, яку я спостерігала всього день тому в кабінеті Голланд. Проте їхня

приязнь вочевидь дратувала Пая. Той засукав рукави, немов збирався натовкти комусь пику.

Езра, не звертаючи на нього уваги, прихилився до Остера.

— Це ти не надто вдало надумав — привести його сюди. Генрік може з’явитися будь-якої хвилини.

— Сам би спробував стати йому на заваді, — промурмотів Остер.

Та коли Езра звернув увагу на мене, уся його безтурботність розвіялася, риси обличчя загострилися.

— А вона що тут робить?

— Вона своя, — відповів Остер.

— А ти певен? Я щойно зустрічав її в Голланд.

— Певен. — Остер поклав руку Езрі на плече. — Як ти сам?

Езра неохоче відірвав від мене погляд.

— Та я нічого, Осе.

Остера відповідь якось не переконала, він пильніше зазирнув йому в очі.

— Добре, — твердо заявив Езра. — У мене все добре.

Остер кивнув: «Ну гаразд, вірю».

— Маємо до тебе справу.

Езра окинув його скептичним поглядом і повернувся до бюро.

— Яку справу?

— Таку, що ти подужаєш, ми знаємо, — втрутилась я.

Від звуку мого голосу Езрина рука заклякла на зошиті. Ліхтарне світло посріблило шрами на його руках. Я дістала приготований пергамент і розгорнула перед ним.

Езра поволі роздивився, округлив очі.

— Це жарт?

Двері за ним розчахнулися, грюкнули по стіні, і я смикнулася й відсахнулася. Поряд у Вестовій руці зблиснуло лезо.

У дверях стояв старший пан, тримаючи одну руку в кишені шкіряного фартуха. Кінчики вусів закручені, волосся зачесане набік. Із-під кущавих брів світилися блідо-блакитні очі, зиркали то на мене, то на Пая, і зрештою втупилися в Остера.

— Ага, — мугикнув він, і на губах розпливлася широка посмішка. Якій, однак, бракувало Езриної теплоти.

— Оце Тру мені й каже: там, мовляв, моя люба Ротівська втратка сидить у вітальні. Я кажу: «Та не може того бути». Думав, не стане духу моєму небожеві сюди заявитися, аж до самої смерті.

— Схоже, ти помилився. — Остер прохолодно витримав його погляд.

— Бачу, ти привів свого ласкавця. — Генрік позирнув на Пая. — Радо б зламав йому носа знову. Може, цього разу вирівняємо як слід.

— Можемо з’ясувати, — рикнув Пай, насуваючись на нього.

Остер зупинив його, упершись долонею в груди. Генрік зареготав і сягнув до полиці по люльку.

— А я гадав, ти вже зав’язав з Ротами, Остере.

— Зав’язав. Але ж це не означає, що не можу мати з ними справ.

Генрік глузливо звів брову.

— Що ж то за справа така може бути, щоб нас нею

зацікавити?

Остер кивнув на пергамент на столі, Генрік узяв його роздивитися.

— Що за…

— Можете таке зробити чи ні? — гарикнув Остер.

— Та звісно ж, можемо. Питання лише в тім, якого б то біса? — засміявся Генрік.

— Назвіть ціну, — втрутилася я, приготувавшись до торгівлі.

Генрік, примружившись, подивився на мене.

— А кого це ти притягнув у мій дім, Остере? — У голосі забриніла небезпека.

— Я Фейбл. Онука Голланд. Шукаю ювеліра.

Генрік презирливо глипнув на мене.

— Таке завдання я не візьму за жодні гроші. Перейду дорогу Голланд — і кінець нашій справі на Бастіані. Довіку.

— А що, як я скажу, що Голланд вам більше не зашкодить?

— Скажу тоді, що ти така ж дурна, як і гарненька, — знущально скривився Генрік. — Я зароблю більше грошей, як розкажу Голланд, що ти тут побувала, ніж отримаю за твоє завдання.

Такої відповіді я й побоювалась. Він не мав причин мені довіряти, і я не могла запропонувати йому нічого вартіснішого, ніж Голланд. Він не ризикне нам допомагати.

Я окинула кімнату поглядом. Шпалери відлущуються, а канделябри коштовні, пошитий у кравця розкішний сюртук висить на іржавому гаку. Генрік чимось схожий на Золу. Людина, яка намагається стати тим, ким їй не судилося. Поки він не має однієї потрібної йому речі.

— Виконай це завдання — і дам тобі те, чого від Голланд не отримаєш, — пообіцяла я.

Посмішка сповзла з обличчя, щелепа смикнулась.

— І що це таке?

Я подивилася на нього.

— Перстень торговця.

Слова застрягали в горлі. Не факт, що я справді таке можу. Та якщо хтось і здатний його добути, то це Сент.

Торговці мають не один рік навчатися, перш ніж подаватися на перстень. А перснів, що їх може надати кожна гільдія, не так уже й багато. Зазвичай доводиться працювати на старшого, чекаючи, поки той помре чи відійде від справ.

Він запалив сірника і тримав, аж доки той не догорів до