Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я суворо поглянув на неї.
— Тобі пощастило, — сказав я, зібравши докупи всю свою зачеплену гідність, — що я вирішив не обертати цей Каральний Ляпас проти тебе. Адже я знаю ваше ім'я, панно Джонс! Це надає мені захист. Чи, може, ти в своїх студіях ще не дійшла до цього?
Вона стенула плечима:
— Так, я дещо чула про це. Однак подробиці мене не цікавлять.
— Отож я й кажу, що ти не чарівниця. Чарівників насамперед цікавлять саме подробиці. Лише завдяки подробицям вони залишаються живі. Я просто не розумію, як ти вижила після всіх цих викликів…
— Яких викликів? Ти перший, кого я викликала сама!
Незважаючи на підпалені сідниці, від яких помалу віяло ароматом свіжих грінок, демон щосили намагався — нехай і запізніло — вдавати, ніби він контролює ситуацію. Проте це нове повідомлення знову спантеличило його[54]. Мені кортіло задати їй чергове жалібне запитання, проте я вирішив залишити його невимовленим. Це було марно. Хоч як подивися, все тут не так. Тож я застосував нову невідому досі стратегію: я промовчав.
Цей хитрий хід, здається, спантеличив дівчину. Зачекавши кілька секунд, вона зрозуміла, що продовжувати розмову доведеться їй. Глибоко зітхнувши, щоб заспокоїтись, вона заговорила:
— Так, твоя правда, Бартімеусе. Я, дякувати Богові, не чарівниця. Цей виклик — перший і єдиний, який я маю намір зробити. Я задумала це ще три роки тому.
Ще раз зітхнувши, вона замовкла. Мені спав на думку ще десяток питань, однак я знову промовчав[55].
— Для мене це лише засіб досягнення мети, — провадила Кіті. — Мене не цікавить те, чого звичайно хочуть чарівники. Щодо цього не хвилюйся.
Знову запала мовчанка. Чи заговорив я? Ні, я не розтулив вуст.
— Нічого цього мені не треба, — мовила дівчина. — Ні багатства, ні влади над світом. Я все це зневажаю.
Що ж, моя стратегія спрацьовувала, хоч і зі швидкістю черепахи в свинцевих черевиках. Я помалу діставав пояснення.
— І, звичайно ж, я не хочу поневолювати полонених духів, — радісно додала вона. — Якщо ти так думаєш…
— Не хочеш поневолювати духів?!
Отут і настав кінець моїй стратегії. Проте, з іншого боку, я мовчав більш ніж хвилину — а це вже свого роду рекорд. Зменшений демон обережно помацав обпечене місце, виразно стогнучи й зойкаючи.
— У тебе дуже дивний спосіб не поневолювати. Мені, до речі, боляче!
— Я просто хотіла довести, що ти помиляєшся, — відповіла вона. — До речі, ти не міг би не робити цього? Ти збиваєш мене з пантелику..
— А що я такого роблю?! Тільки мацаю…
— Бачу, що мацаєш. Просто не роби цього. До речі, перетворись краще на що-небудь інше. Ця твоя подоба надто вже огидна… Я думала, що в тебе більше смаку.
— Огидна? — присвиснув я. — Та, мабуть, і справді нечасто викликала духів! Гаразд уже: якщо ти така вразлива, я прикрию свій сором.
Я прибрав свою улюблену подобу. Птолемей пасував мені: в його подобі мені було зручно, — та й дівчину він теж задовольняв, бо обпечену частину тіла в нього затуляла пов’язка.
Тільки-но я обернувся Птолемеєм, очі дівчини спалахнули.
— Так! — прошепотіла вона. — Ось він!
Я примружив очі:
— Пробачте, чим я можу стати в пригоді?
— Ні, дякую… Просто… просто ця подоба набагато краща…
Та водночас вона так схвилювалася, що їй перехопило подих, і їй знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе. Я сів на підлогу, підібравши ноги, й заходився чекати.
Дівчина теж сіла. Вона несподівано — з невідомої причини — заспокоїлась. Ще хвилину назад її мова була повільна й незграбна, а тепер попливла жвавим потоком.
— Отже, Бартімеусе, вислухай мене як слід, — сказала вона, подавшись уперед і затарабанивши пальцями об підлогу. Я пильно стежив за її руками — про всяк випадок: чи не торкнеться вона крейдяної лінії, чи не зітре її мимоволі… Ні, звичайно ж, мені було цікаво, що вона хоче сказати, однак проґавити вдалий момент для втечі я теж не хотів.
Птолемей сперся підборіддям об долоню:
— Гаразд, кажи. Я послухаю.
— Добре… Ой, я така рада, що все так чудово вийшло! — вона тупцяла туди-сюди на місці, мало не обнімаючи з радощів саму себе. — Я й не сподівалася, що в мене це вийде! Мені стільки довелося вчитись… ти навіть не уявляєш! А може… може, й уявляєш, — погодилась вона, — хоча будь-що вивчити це все було непросто!
Мої темні очі примружились:
— То ти навчилася цього за три роки?
Я був щиро вражений — хоч мені все-таки й не вірилось.
— Так! Я почала вчитись майже відразу після того, як зустрілася з тобою. Відразу після того, як роздобула собі нові документи. Я змогла відвідувати бібліотеки, читати книжки з магії…
— Ти ж ненавидиш чарівників! — вибухнув я. — Ненавидиш усе, що вони роблять! І нас — духів — теж ненавидиш! Ти казала це мені просто в обличчя — мушу визнати, що це неабияк зачепило мене. Що ж змінилося? Що змусило тебе викликати духа?
— Ну, мені був потрібен не просто старий демон, — відповіла вона. — Я, власне, тому й навчалась увесь цей час… тому й вивчала ці… огидні звички, щоб викликати саме тебе!
— Мене?
— Тебе це дивує?
Я гордовито виструнчився:
— Ні, анітрохи! Що ж тебе так привабило в мені? Мабуть, моя видатна особистість? Чи блискуча манера вести розмову?
Дівчина реготнула:
— Звичайно ж, не особистість! Саме розмова. Наша з тобою бесіда просто захопила мою уяву..
Правду кажучи, я й сам до ладу не пам’ятав цю розмову. Відтоді минуло три роки, хоч тепер і здавалось, ніби збігло набагато більше часу: адже це відбулося ще тоді, коли мій постійний господар Натаніель був ще понурим невдахою, що відчайдушно прагнув визнання. Саме під час історії з ґолемом, коли в Лондоні водночас хазяйнували глиняне чудовисько й африт Гонорій, мій шлях удруге перетнувся зі шляхом Кіті Джонс. Вона тоді вразила мене й силою свого духу, й своїм шаленим ідеалізмом — рисами, що вельми рідко трапляються в чарівників. Вона була простолюдинка — малоосвічена, нітрохи не обізнана із справжнім устроєм свого світу, та водночас ладна кинути виклик цьому світові й змінити його на краще. Ба більше: вона ризикувала життям, щоб урятувати свого ворога — мізерного нікчему, негідного навіть лизати її черевики![56]
Так, вона справді вразила мене. І мого господаря — теж, якщо вже казати щиро.
Я посміхнувся:
— Виходить, тобі сподобалась наша розмова?
— Вона змусила мене замислитись, Бартімеусе. Всі оці твої розповіді про цивілізації, які приходять і відходять. Та сказав, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брама Птолемея, Джонатан Страуд», після закриття браузера.