Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Коли ми повернулись до табору, щось змінилось. Не раптово — навпаки, дуже тихо, майже непомітно. Але з того дня я щоранку прокидалась з думкою про нього. І коли бачила його в їдальні чи на пляжі, серце починало стукати трохи інакше — спокійніше, але сильніше. Як удома. 

Дамір теж змінився. Він став уважнішим, ніж будь-коли. То приносив мені м’ятний лід у найспекотніший день, то допомагав донести речі після заходу, а одного вечора залишив біля моїх дверей маленький папірець із написом:
«Якщо світ занадто гучний — я завжди поруч. — Д.» 

Минали дні, діти засмагали, грались, сварились і мирились, а я знала — час спливає. Наша зміна добігає кінця. Скоро ми роз’їдемось — я, Іра, Роза, Ліза. І, можливо, навіть він. І думка про це стискала мені горло, ніби вузол, який неможливо розв’язати. 

В останній тиждень кожна дрібниця здавалася особливою. Як Дамір сміявся, коли ми годували дітей морозивом. Як він нахилився, аби витерти мені пісок з ноги. Як його пальці затримувались трохи довше на моїй долоні, ніж того вимагала ситуація. 

Я вловлювала погляди Іри — вона знала. І нічого не казала, тільки підморгувала, коли я приходила пізніше звичайного або поверталась з запахом лляної сорочки на плечах. 

Це було нове відчуття — не боятись. Не тікати. А чекати. Думати про майбутнє, в якому він є. Навіть якщо ми в різних містах. Навіть якщо щось піде не так. Бо цього літа, серед піску, дитячого галасу й солоної води — я знайшла не лише спокій. 

Я знайшла кохання.