Читати книгу - "Гра янгола"

відлуння. Я повернувся до зали й подивився на гроші, які лежали на столі. Сто тисяч франків. Я взяв конверт і зважив його на руці. Папір можна було погладити. Я поклав конверт до кишені й вийшов у коридор, що вів до виходу. Десятки облич пильно дивилися на мене з фотографій і портретів, і в їхніх поглядах була обіцянка. Я визнав за ліпше не зустрічатися з цими поглядами й попрямував до виходу, але на виході помітив, що серед тих рамок, які висіли на стіні, була одна порожня, без фотографії й без напису. Я відчув солодкий пергаментний запах і зрозумів, що він поширюється від моїх пальців. То був запах грошей. Я відчинив парадні двері й вийшов на світло дня. Двері важко зачинилися за моєю спиною. Я обернувся й подивився на будинок, темний і мовчазний, чужий осяйному світлу цього дня, над яким висіли голубе небо й сліпуче сонце. Я подивився на свій годинник і побачив, що вже перша пополудні. Я проспав без перерви понад дванадцять годин у старому кріслі, а проте ніколи ще у своєму житті не почувався краще, аніж тепер. Я почав спускатися з пагорба, повертаючись до міста з усмішкою на обличчі та з певністю, що вперше за багато часу, а можливо, уперше в моєму житті світ мені всміхався.

Дія друга

Lux аeterna

1

Я відсвяткував своє повернення до світу живих, відслуживши святкову службу в одному з найвпливовіших храмів міста – центральній конторі Іспанського колоніального банку на вулиці Фонтанелья. Побачивши сто тисяч франків, директор, фінансові інспектори й усе військо касирів та бухгалтерів прийшли в екстаз і піднесли мене на вівтар, призначений для тих клієнтів, до яких ставляться з відданістю й любов’ю, близькими до обожнювання. Виконавши всі необхідні формальності в банку, я вирішив побачитися зі ще одним конем апокаліпсису й підійшов до кіоска на майдані Уркінаона, де торгували пресою. Розгорнув примірник «Голосу індустрії» посередині й знайшов розділ подій, за який колись відповідав. Я відчув у заголовках досвідчену руку дона Басиліо й упізнав майже всі підписи, так, ніби розлучився з усіма тими людьми зовсім недавно. Шість років м’якої диктатури генерала Прімо де Рівери подарували місту отруйний і каламутний спокій, що постачав багатим матеріалом розділ злочинів і жахіть. Тепер преса публікувала лише історії про вибухи бомб та стрілянину. Барселона, страхітлива Троянда вогню, почала нагадувати грандіозну каструлю, у якій під великим тиском закипала вода. Я вже збирався згорнути газету й забрати свою решту, коли побачив те повідомлення. Воно було зовсім коротке й опубліковане разом із чотирма іншими повідомленнями на останній шпальті подій.

Наслідки нічної пожежі у кварталі Раваль:

один мертвий і двоє тяжкопоранені

Жоан Марк Юґет / Редакція. Барселона

Удосвіта в п’ятницю загорівся будинок номер 6 на майдані Янголів, у якому розташоване видавництво «Баридо й Есковільяс», і в цій пожежі загинув директор видавництва сеньйор Хосе Баридо й зазнав тяжких опіків та ушкоджень його компаньйон, сеньйор Хосе Луїс Лопес Есковільяс, а також працівник їхнього видавництва сеньйор Рамон Ґусман, що потрапив у полум’я, коли намагався допомогти двом керівникам видавництва. Пожежники припускають, що причиною пожежі могло стати займання хімічного матеріалу, який застосовували під час ремонту видавничих приміщень. Поки що вони не виключають і можливості інших причин, позаяк свідки, що були там присутні, стверджують, ніби бачили якогось чоловіка за мить до того, як спалахнула пожежа. Жертви були доставлені до клінічної лікарні, причому одну привезли вже мертвою, а дві інші перебувають у дуже тяжкому стані, і прогнози щодо їх одужання невтішні.

Я приїхав туди так швидко, як тільки міг. Запах горілого було чутно ще з бульвару Рамбла. Гурт сусідів та цікавих зібрався на майдані перед будинком. Білий дим клубочився над купою решток, навалених біля входу. Я впізнав кількох службовців видавництва, які намагалися врятувати ті нечисленні речі, що залишилися після пожежі. Ящики з обгорілими книжками та обсмалені полум’ям меблі громадилися посеред вулиці. Фасад укривала чорна сажа, шибки вікон потріскалися від вогню. Я проштовхався крізь коло роззяв і ввійшов до будинку. Густий сморід забив мені подих. Декотрі з працівників видавництва, що шукали, чи не вціліло щось серед руїн, упізнали мене й привіталися, не підводячи голів.

– Сеньйоре Мартін… яке лихо, – промурмотіли вони.

Я перетнув те, що було колись приймальнею, і ввійшов до кабінету Баридо. Полум’я пожерло килими й перетворило меблі на розжарені кістяки. В одному з кутків стіна обвалилася, розгорнувши вид на заднє патіо. Густий туман від попелу висів у приміщенні. Одне крісло якимсь чудом пережило вогонь. Воно стояло в центрі кабінету, у ньому сиділа Отрута й плакала, похнюпивши голову. Я став навколішки перед нею. Вона впізнала мене й усміхнулася крізь сльози.

– З тобою все гаразд? – запитав я.

Вона кивнула головою.

– Він сказав мені, щоб я йшла додому – ти розумієш? – бо вже було пізно, і я хотіла відпочити трохи, адже сьогодні нас чекав важкий день. Ми закривали всю місячну бухгалтерію… і якби я залишилася бодай на хвилину довше…

– Але що сталося, Ермініє?

– Ми працювали до пізнього вечора. Була майже північ, коли сеньйор Баридо сказав мені, щоб я йшла додому. Видавці чекали кабальєро, який мав прийти до них…

– Опівночі? Який кабальєро?

– Якийсь чужоземець, думаю. Він хотів зробити якусь пропозицію чи щось таке. Я залюбки залишилася б, але було пізно, і сеньйор Баридо мені сказав…

– Ермініє, як звати того кабальєро, ти не пам’ятаєш?

Отрута подивилася на мене з подивом.

– Усе, що я пам’ятаю, я вже розповіла поліційному інспекторові, який приходив уранці. Він запитав мене й про тебе.

– Вони допитують усіх, кого їм заманеться.

– Та вже ж усіх.

Отрута подивилася на мене пильним і недовірливим поглядом, ніби намагалася прочитати мої думки.

– Вони не знають, виживе він чи ні, – промурмотіла вона, маючи на увазі Есковільяса. – Пропало все, архіви, контракти – все. Видавництву кінець.

– Мені шкода, Ермініє.

Вона посміхнулася якоюсь кривою посмішкою.

– Тобі шкода, кажеш? А хіба ти цього не хотів?

– Як ти можеш таке думати?

Отрута подивилася на мене з підозрою.

– Тепер ти вільний.

Я зробив рух, щоб доторкнутися до її руки, але Ермінія підвелася й відступила на крок, так, ніби моя присутність уселяла їй страх.

– Ермініє…

– Іди геть, – сказала вона.

Я покинув Ермінію між димучими руїнами. Виходячи на вулицю, зіткнувся з гуртом дітлахів, які рилися в купах решток. Один виколупав із попелу книжку й роздивлявся її з виразом, у якому цікавість змішувалася з