BooksUkraine.com » Публіцистика » В сталевих грозах 📚 - Українською

Читати книгу - "В сталевих грозах"

220
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "В сталевих грозах" автора Ернст Юнгер. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 85
Перейти на сторінку:
нагадувала нашу рідну говірку. Пополудень ми провели в хуторських садах, невидимі для ворожих літаків. Час від часу зі здалеку чутним гурчанням над нашими головами пролітали велетенські снаряди, випущені з корабельних гармат, і падали десь поблизу. Один з них влетів у маленький струмок, яких тут було в достатку, й забив кількох бійців з 91-го полку, що якраз там купалися.

Надвечір я з передовим загоном відійшов на позицію резервного батальйону, щоби підготувати заміну. Ми йшли через Гутгульстерський ліс і село Кокі до резервного батальйону, дорогою нас кілька разів «збивали з кроку» важкі снаряди. В темряві я почув голос якогось ще не обізнаного в наших звичаях рекрута: «А лейтенант, той взагалі ніколи на землю не падає».

«Він уже тертий калач, — повчав його хтось із штурмового загону. — Коли надлетить такий, як треба, першим кинеться».

Ми ховалися в укриття лише тоді, коли це справді було необхідно, зате тоді вже прожогом. Втім, ступінь необхідності може визначити лише досвідчений боєць, який нутром відчуває точку падіння снаряда ще перш, ніж новачок взагалі вчує легесеньку вібрацію повітря, що віщує наближення. Аби краще чути, в небезпечних ділянках я міняв каску на картуз.

Наші провідники, здається, не дуже певні своєї справи, пробиралися нескінченно довгою коробковою траншеєю. Так називають ходи, через рівень ґрунтових вод прокладені не вглибину, а споруджені із мішків з піском та фашин на голій землі. Потім ми проминули якийсь немилосердно понівечений лісок, з якого, як нам розповіли провідники, кілька днів тому викурили штаб полку такою «абищицею», як тисяча двадцятичотирьохсантиметрових снарядів. «Так, тут, виглядає, не скупляться», — подумав я собі.

Проблукавши вздовж і впоперек густим підліском, ми безпорадно стояли, полишені нашими провідниками, на якомусь порослому очеретами клаптику землі, оточені багнистою тванню, в чорних дзеркалах якої заламувалось місячне світло. Снаряди врізались у м'який ґрунт, і здійнята грязюка смачно ляпала вниз. Нарешті прийшов горопашний поводир, на якого ми вилили всю нашу лють, і заявив, що знайшов дорогу. Однак і цього разу він завів нас на манівці, до якогось санітарного бліндажа, над яким розміреними, дуже короткими проміжками двічі пахкотнула шрапнель, її кульки та гостряки зацокотіли в листі. Черговий лікар надав нам тямущого чоловіка, який і вивів нас до так званого «Мишачого замку» — осідку командира резерву.

Я відразу ж подався далі, до роти 225-го полку, яку мала змінити наша Друга, і по довгих шуканнях на поораній вирвами місцевості знайшов кілька розвалених будівель, непомітно викладених зосередини залізобетоном. Одну напередодні зім'яло прямим влученням важкого снаряда, а всю залогу, як у мишоловці, розчавило плитою перекриття.

На залишок ночі я якось втиснувся в ущерть переповнений бетонний бліндаж командира роти, прямодушного фронтового пса, який разом зі своїм ординарцем збавляв час за пляшкою шнапсу та великою бляшанкою солонини й раз-по-раз завмирав, похитуючи головою і прислухаючись до наростання артилерійського вогню. А тоді, зітхаючи, пригадував прекрасні часи в Росії і нарікав на виснаження свого полку. Нарешті в мене зімкнулися очі.

Сон був тяжкий і в'язкий; вибухи фугасних снарядів довкола дому в непроглядній темряві викликали посеред цього мертвого краєвиду невимовне відчуття самотності й покинутості. Я мимоволі пригорнувся до якогось чоловіка поряд. Раз потужний струс змусив нас підхопитися. Ми посвітили на стіни, аби подивитися, чи не пробило споруду. Виявилося, що легкий снаряд розбився об зовнішню стіну.

Наступний пополудень я провів у командира батальйону в «Мишачому замку». Невтомною чергою поряд з командним пунктом рвалися 15-сантиметрові снаряди, в той час як ротмістр зі своїм ад'ютантом та офіцером-ординарцем грали в нескінченний скат і пускали колом пляшку з-під сельтерської, наповнену смагою. Час від часу він відкладав карти, аби прийняти зв'язкового, або зі стурбованою міною знов заводив мову про те, наскільки стійкий до снарядів наш бліндаж. Попри його запеклі заперечення, нам вдалося переконати його, що проти прямого влучання зверху він не встоїть.

Увечері канонада розгорілася з шаленою потужністю. Попереду безкінечною шерегою шугали в небо різнокольорові ракети. Запорошені вістові принесли повідомлення, що ворог іде в наступ. По тижнях килимового вогню починалася піхотна битва. Ми потрапили саме в раз.

Повернувшись у бліндаж командира, я чекав прибуття Другої роти, яка з'явилась о четвертій ранку, якраз у розпал несамовитої вогневої атаки. Я перебрав командування моєю чотою і повів її на місце призначення — до присипаної руїнами знищеного будинку бетонної споруди, що лежала посеред велетенського, жахливо понівеченого вирвами поля.

О шостій ранку густий фламандський туман розсіявся і відкрив нам вид на наше страхітливе оточення. Одразу по тому, нависаючи над самою землею, показалася зграя ворожих літаків і, подаючи сигнали сиреною, винишпорювала розтерзаний терен, в той час як розпорошені в полі піхотинці ховалися у вирвах від снарядів.

Через пів години почалася вогнева атака, що перетворила наш прихисток на острівець серед батоженого тайфуном моря. Ліс розривів навколо нас переріс у щільну клекітку стіну. Ми сиділи навпочіпки, збившись у купку, і чекали нищівного удару, що безслідно змете нас разом з бетонними блоками, а наш сховок зрівняє з пустелею вирв.

Під такими несамовитими шквалами вогню, до яких ми готувалися в часі довших перерв, і минув цей день.

Увечері прибіг виснажений вістовий і передав мені наказ, з якого я зрозумів, що перша, третя і четверта роти о 10:50 мають розпочати контратаку, друга — чекати на заміну та врозсип проникнути на передову. Щоб набратися сили на наступні години, я вклався спати, навіть не підозрюючи, що саме в цю мить мій брат Фріц, який за моїми гаданнями мав бути ще в Ганновері, у складі одного з роїв третьої роти біжить крізь вогняний ураган на штурм просто попри мій сховок.

Мені довго не давали заснути зойки пораненого, якого затягнули до нас два саксонці, що заблукали в полі вирв, а самі, геть виснажені, одразу поснули. Коли вони вранці прокинулися, їх товариш уже був мертвий. Вони занесли його до найближчої вирви, притрусили кількома лопатами землі й пішли, залишивши по собі одну з незліченних самотніх і невідомих могил цієї війни.

Щойно об одинадцятій я прокинувся з глибокої дрімоти, помився з каски і послав за наказами до командира роти, який, на мій подив, вже відступив, навіть не сповістивши нас. Ось так воно буває на війні — зустрічаєшся з недбальством, про яке навіть під час маневрів подумати страшно.

Поки я, кленучи його, сидів на лежанці й розмірковував, як діяти, з'явився вістовий з батальйону й передав мені наказ негайно взяти на себе командування восьмою ротою.

Я довідався, що контратака

1 ... 43 44 45 ... 85
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В сталевих грозах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В сталевих грозах"