Читати книгу - "В сталевих грозах"

першого батальйону минулої ночі з великими втратами захлинулася і що рештки її відбиваються в ліску попереду, що називається Добшюц, а також справа і зліва від нього. Восьма рота дістала завдання проникнути в лісок для підкріплення, проте її з великими втратами розсіяло заслінним вогнем на проміжній смузі. Оскільки їх командира, старшого лейтенанта Бюдинґера, теж поранило, я повинен був знову вести роту вперед.

Попрощавшись із моєю осиротілою чотою, я разом з вістовим рушив навскоси через всіяну шрапнеллю пустку. Якийсь відчайдушний голос на мить зупинив нас, коли ми бігли прихильцем. Здаля нам скривавленим обрубком махала, напіввиставившись із вирви, якась постать. Ми тільки показали в бік щойно полишеного сховку й поквапились далі.

Восьма рота явилась заляканою купкою людей, що принишкли навпочіпки за бетонними бліндажами.

— Чотні!

Підійшли троє підофіцерів, які заявили, що друга атака на Добшюц неможлива. І справді: важкі розриви снарядів стояли перед нами вогненною стіною. Насамперед я наказав чотам вишикуватися за трьома бліндажами; кожна ще налічувала близько п'ятнадцяти-двадцяти бійців. У цю мить вогонь перекинувся і на нас. Зробилося невимовне замішання. Під лівим бліндажем у повітря злетіла ціла група, правий був уражений прямив влучанням і поховав під своїми багатотонними руїнами старшого лейтенанта Бюдинґена, який все ще лежав там зі своїми пораненнями. Ми були, ніби в моздірі, на який невпинно спадають важкі удари товкача. Мертвотно бліді обличчя витріщилися одне на одного, знову і знову лунали зойки поранених.

Тепер уже було все одно: лежати, рвати назад чи вперед. Отож я наказав рухатися за мною і кинувся в саме осердя вогню. Вже за кілька стрибків мене засипало землею від снаряду й відкинуло назад у найближчу вирву. Тяжко пояснити, чому в мене не влучило, адже удари стояли такі щільні, що, здавалося, торкаються каски й плечей і рвали землю, наче велетенські звірі кігтями. Те, що я прошмигнув, так що мене навіть не зачепило, можна пояснити, мабуть, тим, що багатократно переорана земля глибоко заковтувала снаряди, перш ніж її опір призводив до вибуху. Отож фонтани розривів злітали не широкими кущами, а стрункими тополями. Інші лише здіймали щось на кшталт земляних чаш. Скоро я також зауважив, що далі попереду лють вогню вщухає. Вибравшись із найгіршого, я роззирнувся. Довкола не було ні душі.

Нарешті з хмар диму й пилу випірнули двоє, тоді ще один, а тоді знову двоє. Ось із цими п'ятьма я щасливо дістався до цілі.

У напіврозметеному бетонному укріпленні сиділи лейтенант Зандфос, командир третьої роти, і маленький Шульц з трьома важкими кулеметами. Мене зустріли гучним «Здоров!» і ковтком коньяку, а тоді пояснили становище, вельми маловтішне. Прямо перед нами засіли англійці, зліва й справа ми виявилися відрізаними. Було ясно, що цей закуток призначений лише для старих бійців, які посивіли у випарах пороху.

Зовсім зненацька Зандфос запитав мене, чи чув я щось про мого брата. Можна уявити собі мої почуття, коли я довідався, що він брав участь у вчорашньому штурмі й зник безвісти. Він був найближчий моєму серцю. Почуття непоправної втрати охопило мене.

Відразу після цього прийшов якийсь чоловік і повідомив, що брат лежить поранений у бліндажі неподалік. При цьому він показав на понівечений, вкритий вирваними з коренем деревами блокгауз. Я кинувся через галявину, обстрілювану прицільним вогнем з рушниць, і дістався туди. Що за зустріч! Брат лежав у наповненому трупним запахом приміщенні, посеред кректання важко поранених. Він перебував у понурому настрої. Під час штурму в нього влучили дві шрапнельні кулі, одна пробила легеню, друга роздробила правий плечовий суглоб. Очі аж виблискували гарячкою; відкритий протигаз висів на грудях. Він ледве рухався, говорив і дихав. Ми потисли один одному руку й трохи розповіли про себе.

Було очевидно, що він не може залишатися в цьому місці, адже англієць міг будь-якої миті атакувати, або ж снаряд міг остаточно зруйнувати це сильно пошкоджене бетонне укріплення. Найліпшою братньою допомогою було б негайно винести його звідси. Попри те, що Зандфос противився будь-якому послабленню нашої бойової сили, я дав тим п'ятьом, які зі мною прийшли, розпорядження перенести мого брата до санітарного бліндажа «Колумбове яйце», а звідти привести людей, аби забрати решту поранених. Ми загорнули його в плащ-палатку й проселили довгу палицю, а тоді двоє закинули її собі на плече. Ще один потиск руки — і сумовита процесія рушила.

З узлісся мені було видно, як погойдується ноша, пробираючись крізь ліс здійнятих снарядами, заввишки з церковну вежу, земляних фонтанів. При кожному ударі я здригався, аж поки невеличка процесія не розчинилась у випарах битви. Я почував себе заступником матері й водночас відповідальним перед нею за долю брата.

Я ще трохи перестрілювався з вирв на передньому краї узлісся з англійцями, які поволі просувалися вперед, а ніч провів зі своїми людьми й кулеметним розрахунком між розвалинами бетонного укріплення. Поблизу безперервно розривались фугасні снаряди неймовірної потужності. Один з них над вечір мало не закатрупив мене.

Над ранок раптом заторохтів кулемет, тому що наближались якісь темні постаті. То був зв'язковий патруль 76 піхотного полку, одного бійця скосило наповал. Такі помилки траплялися у ці дні часто, так що ніхто цим довго не переймався.

О 6 ранку нас змінили частини Дев'ятої роти, які передали мені наказ зайняти бойову позицію в «Щурячій фортеці». Дорогою туди пострілом шрапнелі мені вивели з ладу ще одного фанен-юнкера.

«Щуряча фортеця» постала перед нашими очима: вимурована з бетонних блоків, сильно понищена обстрілами будівля, що стояла при найзаболоченішому руслі потоку Стеенбах. Кам'яний потік — вельми влучна назва. Змордовані до краю, ми увійшли й попадали на вкриті соломою лежаки, аж поки ситний обід і збадьорлива люлечка опісля не поставили нас знову трохи на ноги.

Одразу пополудні почався обстріл великими й найбільшими калібрами. Від шостої до восьмої вибух йшов за вибухом; часто споруда стрясалася від огидних поштовхів сліпих снарядів поблизу, так що здавалося, вона от-от завалиться. В цей час велися звичні бесіди про надійність нашого сховку. Бетонну стелю ми вважали доволі надійною; та оскільки «фортеця» стояла якраз на крутому березі струмка, ми побоювались, що який-небудь важкий удар по пласкій траєкторії підкосить її і разом з усіма бетонними блоками скине нас на дно.

Коли надвечір вогонь трохи влігся, я прокрався через височину, обмотану сіттю дзиґотливої шрапнелі, до санітарного бліндажа «Колумбове яйце», щоб довідатись у лікаря, який саме оглядав жахливо понівечену ногу одного приреченого, про брата. З радістю я почув, що його в досить доброму стані вивезли в тил.

В пізню