Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Осип Букшований із січовиками, зібравши свої боєздатні сотні, зі Львова не відступив. Він із власної ініціативи зайняв оборону приміської лінії Підбірці—Лисиничі—Винники – Чишки і перекрив залізничні шляхи Львів – Підгайці, Львів – Красне. Завдяки січовикам і численним партизанським групам навколо Львова одразу ж почав формуватися фронт.
Так поразкою ЗУНР і її молодої армії закінчилася перша фаза українсько-польської війни. Безумовно, це підірвало авторитет держави на міжнародній арені, моральний дух армії, однак пробудило патріотичний запал народу.
Відтак почалася облога міста. Для українців Львів залишився столицею, але владні структури ЗУНР переїхали до Тернополя, а невдовзі до Станиславова.
Погром 22 листопада
Вступ польського війська до засніженого міста Лева розпочався єврейським погромом на Краківському передмісті, який не змогло нейтралізувати ні командування, ні нове керівництво міста. Вважалося, що це стало відплатою військових і цивільних поляків за оголошений євреями 10 листопада 1918 р. нейтралітет, а фактично військову і фінансову підтримку влади ЗУНР. За її згоди стабільність і правопорядок у Краківському передмісті та центрі підтримувала єврейська міліція (створена 1 листопада)[304].
Очевидець трагедії єврейський офіцер Апфельбаум із болем писав: «Два дні горіли жидівські помешкання на радість антисемітській Польщі. А при тім діялися такі страшні речі, яких світ і польська Корона вже давно не бачили… Від двадцяти до тридцяти вояків нападали на жидівські помешкання, розбивали двері, вдиралися до середини та починали свою „роботу“. Одні мордували людей, били, а молодих жінок і дівчат ґвалтували, інші грабували і забирали все, що тільки можна було взяти. А те, що не могли брати, то нищили та викидали на вулицю. Жінок розбирали догола, щоб переконатися, чи не мають при собі грошей. Хворих жінок витягали за волосся з ліжок, а немовлят викидали з колисок, при цьому лаялися найпаскуднішими словами… Хто тільки показався на вулиці, відразу був застрілений. Окрім того, ціла жидівська дільниця була обставлена кордоном війська, щоб ніхто не міг втекти… Саме в той час, коли одні вояки грабували хати, інші знову нападали на жидівські склепи. За дві години всі склепи вже були порожні. Товари, які були в крамницях, забрано, а решту речей, що були всередині, поламано і знищено…» Після добового погрому 22 листопада, згадує Апфельбаум, «прибули наладовані нафтою і бензином автомобілі й в короткім часі ціла жидівська дільниця запалала. Спеціально організовані підпалювачі ходили від будинку до будинку і підпалювали. Під палаючими будинками ставили ватру, щоб не випустити нікого з помешкань. Тих, хто вибіг з хати, стріляли… Ці бандити повишукували всі жидівські божниці й понищили все, що було всередині, а будинки палили. В такий спосіб вони спалили стару синагогу, яка була побудована чотириста років тому і мала велику мистецьку цінність»[305].
Всього за ці дві доби загинуло, за різними даними, від 52 до 78 євреїв (дехто вважає, що двадцять осіб ще в першій половині листопада), наймолодшому з них виповнилося 11 років, найстаршому – 80. Ще 453 євреїв важко поранено. Найбільше постраждали купці: щонайменше 36 вбито, 2337 пограбовано. Загалом жертвами погрому стало 3620 сімей (13 375 осіб). Осквернено також синагоги на вул. Божничій (Санській) та пл. св. Теодора[306]. Ще більше ці духовні центри євреїв Львова постраждали в роки Другої світової війни.
Тогочасна польська преса, на відміну від іноземної (США, Франція), львівську трагедію не зауважила. Представники ж польської влади факти мародерства, як правило, списували на рахунок недавньої української влади, яка в ті дні випустила з в’язниці кримінальних злочинців. Керівники єврейської громади міста, зокрема Єврейського комітету безпеки, вважали погром не виявом воєнної стихії, а організованою акцією польської влади: за кілька годин до трагедії єврейську дільницю оточили, військовики встановили кулемети і бронемашини; польські офіцери і сержанти здебільшого й керували злочинними діями. Аналогічний висновок зробив 1919 р. Американський єврейський комітет[307].
Під тиском міжнародної громадськості польська влада змушена була покарати 44 учасників львівського погрому, ув’язнивши їх від 10 днів до 18 місяців позбавлення волі.
Прихід польської влади відчули й українці, «найнебезпечніших» з яких (службовців, учителів, священиків) інтерновано, зокрема в табір Домб’є, в’язниці Львова[308]. На їх захист неодноразово виступав з протестаційними заявами митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький, пізніше екзильний уряд ЗУНР.
Як бачимо, війна 1918–1919 рр. ще більше роз’ятрила давні рани обох народів, відгомін яких відчувається і нині, коли почали відроджуватися українські та польські військові меморіали тієї війни. Особливо бурхливі дискусії були серед львівської громадськості щодо відновлення Цвинтаря орлят у Львові, до якого постійно кладуть квіти президенти Польщі, численні туристи з сусідньої країни.
Перший штурм столиці
Польські дослідники, як правило, називають цю війну братовбивчою, «домовою», навіть війною «двох патріотизмів». Але це не було протиборство «польських орлят» і львівських українців, а конфлікт двох новонароджених національних держав за територію, де українці становили більшість (окрім великих міст та частини містечок західних повітів).
Плани визволення столиці ЗУНР були розроблені Начальною командою Галицької армії (НКГА) відразу після її втрати 22 листопада 1918 р. Але для їх реалізації бракувало матеріально-технічних сил і міжнародної підтримки[309]. Уже на початку грудня розгорнулася підготовка до штурму Львова. Насамперед посилено бойові групи «Старе Село», «Щирець», «Наварія», «Схід». Групу «Старе Село» отамана О. Микитки поповнили одразу чотири нові курені – Станиславівський, Бережанський, Коломийський і 1-й курінь УСС. Групу артилерії доведено до десяти гарматних батарей. Новостворена група «Наварія», яка мала наступати по залізничному шляху і оволодіти районом Головного двірця Львова – отримала панцирний поїзд. Угруповання в районі Щирець – Пустомити – Наварія – так звана ударна група, на жаль, не отримала обіцяних 7 тис. вояків і налічувала близько 4 тис. Початок наступу на Львів НКГА призначила після святкування католицького Різдва – на 27 грудня[310]. Однак наступальний план не був реалізований головним чином унаслідок порушень елементарних засад пильності НКГА. Польській розвідці вдалося довідатися про заходи українців і вчасно поінформувати командування групи «Схід». 23 грудня генерал Т. Розвадовський попередив генерала Зелінського у Судовій Вишні, що «українці нагромаджують великі сили в околицях Глинної Наварії, Пустомит». Йому було наказано завдати попереджувального удару у фланг ударного угруповання Галицької армії. 24 грудня польська оперативна група в районі Городка під командуванням підполковника Сопотницького (2400 багнетів, 24 скоростріли, 150 шабель, 10 гармат) перейшла в наступ, зайнявши наступного дня Любінь Великий і Ставчани. Атаковано лівий фланг ударної групи в районі Оброшина, зокрема частини Козятинської бригади, яка 27 грудня відступила, втративши
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.