Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Потрібно було зготувати сніданок і подати його на стіл саме вчасно. Дерек мусив вчасно прийти до школи і вважав сніданок — процесію каші, яєць і грінок — урочистим (і самітним) священнодійством. Яйця щодня треба було приготувати по-іншому: омлет, яєшня, варені, пашот, а у п’ятницю — як на свято — яйця з копченою рибкою.

На вихідних Дерек любив поласувати беконом, сосисками і кров’янкою з яєшнею. Яйця треба було купувати не в магазині, а на невеликій фермі за п’ять кілометрів від них, куди Урсула щотижня ходила пішки: Дерек продав їхні велосипеди, коли вони переїхали до Вілдстоуна, щоб «економити гроші».

Вечеря перетворилася на справжнє жахіття, адже їй щовечора треба було вигадувати щось нове. Життя точилося як нескінченний почет відбивних, стейків, пирогів, печень і смажень, не кажучи вже про пудинг, який очікували щодня і у великому розмаїтті. «Я — рабиня кулінарних книг!» — писала вона Сильвії із силуваною життєрадісністю, хоча яка там життєрадісність, коли щодня треба гортати рецепти.

Вона стала більше шанувати місіс Ґловер. Звісно, у місіс Ґловер була велика кухня, солідний бюджет і повна batterie de cuisine, тоді як кухонька у Вілдстоуні обставлена скупо, а Урсулин домашній бюджет вічно закінчувався ще до кінця тижня, так що її постійно картали за марнотратство.

У Бейсвотері вона ніколи не переймалася через гроші — коли вони закінчувалися, вона просто їла менше чи ходила пішки замість під’їхати метром. А якщо їй справді треба була зайва копійка, то Г’ю чи Іззі завжди приходили їй на поміч, тільки не могла ж вона помчати до них, коли в неї є чоловік? Дерек би не пережив такої образи своїй чоловічій гідності.

Після кількох місяців під тягарем нескінченної домашньої роботи Урсула зрозуміла, що з’їде з глузду, якщо не знайде собі якоїсь розваги. На шляху до магазину вона проходила тенісний клуб. Вона тільки й бачила, що високу сітку, яка визирала над дерев’яним парканом, і зелені двері на побіленій стіні, але чула знайомий і втішний літній перестук м’яча, тож якогось дня постукала у зелені двері й попросила до них приєднатися.

— Я вступила у місцевий тенісний клуб, — сповістила вона Дерекові, коли він увечері вернувся додому.

— А мене не спитала.

— Я не знала, що ти граєш у теніс.

— Я й не граю. Ти не спитала, чи я дозволяю тобі до нього приєднатися.

— Я не знала, що треба питати.

Щось промайнуло у нього на лиці — та сама хмарка, яку вона мимохідь зауважила у день весілля, коли Сильвія виправила цитату з Шекспіра.

Проте цього разу вона зникла не так швидко, щось у ньому невловно змінилося, мовби якась частка його єства всохла.

— То як, можна? — перепитала вона, дійшовши висновку, що краще жити мирно і покірно. А Пеммі Гарольда про таке питає? Чи очікує Гарольд таких питань? Урсула не певна. Вона зрозуміла, що нічогісінько не знає про подружнє життя. Звісно, союз Сильвії та Г’ю і далі лишався для неї загадкою.

Цікаво, що Дерек мав проти того, щоб вона грала у теніс? Він, здається, теж не знав, тож урешті неохоче пробурчав:

— Мабуть, що так. Якщо в тебе лишиться час займатися домом.

Не доївши вечерю (тушковані ягнячі реберця і товчена картопля), він рвучко підвівся, підхопив свою тарілку, пожбурив аж на той кінець кімнати і вийшов із дому, не сказавши ні слова. Вернувся допіру тоді, коли Урсула готувалася лягати спати. Обличчя у нього було таке ж перекошене, як коли пішов, і він лише буркнув «добраніч», залазячи у ліжко.

Серед ночі вона прокинулася від того, що він заліз на неї і безгучно штовхнувся всередину. Їй згадалася гліцинія.

Перекошене лице («той вираз», так вона це називала) з’являлося дедалі частіше, й Урсула аж саму себе дивувала тим, на що готова піти, аби його втихомирити. Проте все дарма: коли на нього находив такий настрій, Урсула дратувала його, хай би що зробила чи сказала, а спроби примирення, здається, лише погіршували ситуацію.

*

Вони домовилися навідати місіс Оліфант у Барнеті, вперше після весілля. Вони коротко до неї завітали на чай із черствими булочками, щоб сповістити про заручини, але відтоді на Дерекову батьківщину не поверталися.

Цього разу місіс Оліфант почастувала їх прив’ялим салатом із шинкою. Вона «наготувала» для Дерека якісь дрібні завдання по дому, тож він підхопив інструменти і зник, лишивши жіноцтво прибирати. Коли посуд було перемито, Урсула сказала:

— Зробити чаю?

— Якщо хочете, — байдуже відрекла місіс Оліфант.

Вони ніяково вмостилися у вітальні й пили чай. На стіні висів студійний портрет у рамці: місіс Оліфант у пуританському весільному вбранні зламу століть із юнаком у день їхнього весілля.

— Дуже мило, — сказала Урсула. — А у вас є дитячі фотографії Дерека? Чи його сестри? — додала вона, адже неправильно виключати дівчинку з родинної історії просто тому, що вона померла.

— Сестри? — насупилася місіс Оліфант. — Якої ще сестри?

— Його сестри, яка померла.

— Померла? — здивувалася місіс Оліфант.

— Ваша донька. Вона ж упала у багаття, — сказала Урсула, хоча почувалася по-дурному, адже таких подробиць не забувають. Може, місіс Оліфант трохи відстала.

Місіс Оліфант спершу розгубилася, ніби намагалася пригадати забуту дитину, але врешті рішуче відказала:

— Дерек — мій одинак.

— Хай там як, — сказала Урсула, ніби це легка тема, від якої можна просто відмахнутися, — приїжджайте до нас у Вілдстоун, раз ми вже обжилися. Ми дуже вдячні за гроші, які лишив містер Оліфант.

— Лишив? Які ще гроші?

— Здається, якісь акції за заповітом, — сказала Урсула. Можливо, місіс Оліфант не читала заповіту.

— Який ще заповіт? Він не лишив нам нічого, крім боргів, коли нас кинув. Він живий, — додала вона, ніби це Урсула розумово відстала. — Живе у Марґейті.

Цікаво, що ще у Дерекових розповідях було брехнею чи напівправдою? Чи справді Дерек ледь не втонув у дитинстві?

— Ледь не втонув?

— Випав із човна, але доплив до берега?

— Звідки ви це взяли?

— Ану ж бо, — сказав Дерек з порога, і вони обидві аж підскочили, — про що це ви тут пліткуєте?

*

— Ти схудла, — сказала Памела.

— Так, мабуть, що так. Я тепер у теніс граю.

Яким