Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

– Другий, – скрикнув з подиву його сусід.

– Бий, гати сокирою. Конвой, багнета, – закричали всі лавою – одні зі страху, другі з подиву, треті з цікавости.

Проте ніхто не відважився кидатися з сокирою, а поки приплив конвой, то було пізно. Мені вдалося побачити сірий пухнатий зад одного.

Оказія минулась без шкоди. Медведі налякались нашого гуку й зникли.

– От, які наші сусіди, – заговорили в’язні.

– А хто ж інакший в таких дебрах може жити?

– Медвідь та арештант. Не інакше.

– Навіть вовкові тут дико. Попадається, лиш дуже рідко.

– Щастя, що нас тут багато, а то медведики не дали б добути «строку». На тому світі був би комуні винуватий.

Довго не брала нас робота. Я таки не зрубав ані соснини, бо дали іншу «роботу». Стати на вишці й пильнувати 20 в’язнів, бо на 60 чоловік лиш 3 конвоїри, а один з них старший. Це завдання мені було просто дурницею. Який чудило полізе в такі багна і куди? Хіба отим медведям в пащу?..

Радий такій «роботі», я пробував орієнтуватися в місцевості. Допоміг мені конвоїр. У мене були цигарки; закурили, розговорились. Рідна мова, недалеке земляцтво зблизило скоро. Конвоїр був молода ще людина, з Херсонщини, Грейба на прізвище, засуджений на 6 літ за розтрату в кооперативі. Від нього я дістав перші відомості. Цей пункт щойно півтора тижня, як відкрито. Грейба етапом прибув з Архангельська; але дорогою спинили: острів переповнений цілком засланцями, не вистарчає ні місця, ні роботи. Ліси дорубують, а іншої праці зимою нема. Найголовніше те, що розпочалася там жахлива пошесть: тиф хилить людом, як косою. Туди відправляють тільки дуже небезпечних політичних главарів, хворих та на всілякі інструкторські курси. От позавчора прибула з острова партія курсантів-конвоїрів. З них будуть формувати начальство по пунктах участку. За пляном п’ятилітки вирішено прорізати дороги на північному побережжі від Архангельська до Уралу, а далі через Сибірські тундри аж до Владивостоку. З цією метою й почалось комплектування участків: Кемського, Котласького, Пінюзького, Усть-Сисольського, Архангельського та інших.

– А на якому ж ми участку? – підхопив я.

– Ми на Усть-Сисольському участку, шостому з черги тих участків, що разом з островом звуться Усевлон ОГПУ, а по-нашому просто Соловки.

– То це такі Соловки? – дивувався я цій назві.

– Оце вони самі. Поки було менше контрреволюціонерів у державі, вміщались в’язні на острові, а як почалася п’ятилітка, та в двадцять крат збільшились в’язні, треба було поширити Соловки. І перенесли їх на побережні хащі та болота. Острів тепер утратив значіння. Головна біда в’язнів тепер на побережжях. Тепер щасливий той, хто попаде на острів, бо там все ж таки дещо побудоване, такий-сякий порядок, а тут, як бачите…

– А скільки буде до Білого моря? – питаю несміливо.

– Точно не скажу. Гадаю, верстов зо 200 буде. Оце скоро будуть розбивати нас по пунктах. Головний отряд вирушив з тиждень тому прорубувати дорогу.

Разів зо три сходився я з Грейбою на розмову й довідувався про цікаві речі. Було очевидно, що життя наше тут буде невідрадне. Участок новий, пунктів багато, харчових запасів ніяких, а підвіз для такої сили народу (має прибути 60 тисяч) тяжкий: одна тільки залізниця (цього літа проведена), та й то половину часу занесена снігом. Зазнаємо, по чім ківш лиха.

Непомітно, скоро минув трьохгодинний північний день. Я подружив з Грейбою. Обіцяв мене улаштувати на постійну роботу: обміряти будівляне дерево. Тим часом шлях мені стелився зовсім інший.

Змучені й мокрі вертались в’язні до бараку. Вже перший день роботи вдався їм втямки. Не один ледве ноги волік і жадав відпочинку. Але не за таких порядків. Стоянки при здачі знарядя, очікування провірки з роботи, черга за хлібом, за кашею, за водою, нарешті провірка та муштра перед нею й після неї морили в’язня до півночі. Виснажений, безсилий лягав на мокрих нарах і перекидався.

Не всякий скліпив очі, як по бараку залунало:

– 5-я рабочая! Поднімайсь бистро. Пріготов вєщі і к виходу.

– Куда, чого так в чортів голос? Ще й третьої години нема, – дивувались і сердились в’язні.

Вагатись, розпитувати не було кого. Зганяли нас і ротний і днювальні, ще й конвоїр прибіг на допомогу. Скоро барак спорожнів: залишилося лиш кілька десятків хворих. Нас поставили по десятку й повели на площу.

Там чекало вже кілька тисяч народу, виладнаного кольонами в квадратове коло. По середині стояло перевернених три бочки, устелені дошками. Картина була подібна на багатолюдну раду. Явилось кілька чоловік начальства. Один з них з будьоновським ріжком у формі чекіста вийшов на «трибуну» й скомандував «подойті плотнєє». Кольони ступили кілька кроків й окружили «трибуну» грубим колом.

Десь далеко за лісами благословлялося на світ. Перепадав рідкий, але дуже лапатий сніжок. Невиспані, пом’яті обличчя, посмутнілі непевністю очевидної мандрівки, високі мури чорного лісу, море снігу, навівали глибоку, нескінченну тугу. Згадалася сім’я, рідний край, невиміряна далечінь від нього; майбутні безсумнівні муки поневіряння створили невимовний біль, тяжкий інстинктовий біль. Очі налилися вогкістю. На душу впали розпач, безнадія. Життя страчене; з цих непролазних хащів не вибратись живим, здоровим…

– Вніманіє, – загремів військовим командирським тоном сухий голос і прорізав людську понурість. – Каво буду називать – атвєчай імя, отчество і атхаді в правую сторону.

Викликали найбільш знемощілих. Багато з них не було на провірці, не мали сили вийти.

– Це хворих відбирають. На острів відправлять, – вийшла з догадливих уст фраза й розійшлася по кольонах.

– Щасливі, як не помруть дорогою.

– На острові життя тепер куди краще від нашого.

– І роботи нема гемонської, і харчі кращі, та й начальство людяніше.

– Хоч помре від тифу, то в бараку, а не в багниську, як от ми, – додавали ті, хто рознюхав з віродайних джерел про усевлонську дійсність.

Набрали хворих з 400 чоловік і відвели далеченько в бік.

– А тєп’єр прігатовся все, і каво буду називать – імя, отчество і с вєщамі в левую сторону да бистро, по-красноармейскі.

Кольони застигли в напруженій увазі. Кожний очікував себе і з болем відгадував: чи краще, як спочатку викличуть, чи ліпше, як в кінці?

Лунало тисячі прізвищ одно за одним. Деякі з них відновлювали в пам’яті людей, що знав їх, працював, зустрічався з ними на широкім світі. Тут зібрали тисячі тих одиниць зі всієї України, що були більмом в очах радянським верховодам.

– Фіголь… – імени не дочув, але глянув і пригадав Кам’янець 1921 pоку, студентські збірки, протести, змови… Аж тепер Фіголеві пригадали.

– Носенко Гнат Фед… – і в зарослому селянському обличчі пізнав дядька, що з загоном повстанця Шепеля прилучився був до нас під Летичевом 1919 року.

– Величківський… Павло Яковович, – це той відомий кооператор, що одного року писали газети, як про червоного, а другого року ганьбили його, як шкідника; почалося з газети, а кінчилось Усєвлоном.

– Поліщук Клим… – Як? Письменника? Того самого Поліщука, що