Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

кілька років тому запросили з еміграції будувати пролетарську культуру, дали посаду в ДВУ?! Як же це й за що, замість культури, його послали прочищати полярні дебри? Жалко й цікаво. Гірка наука іншим культурним одиницям, щоб не важились на більшовицьке слово й запевнення. Коли б поговорити з ним, або й разом попасти?..

Але де там у кількатисячній масі зійтись. Сотні формували ніби навмисне так, щоби розбивати земляків. Нашу трійку розбили теж. Це був перший удар нам в Усевлоні. Не було коли не то, що попращатись, навіть слова промовити. Я вискочив перший з трійки й опинився на стежці за бараком серед незнайомих людей. Стиснуло перший раз за серце. На мою радість, викликали двох земляків – Гуренка й Буратинського.

Нас вивели за пункт, роздали по дві пайки хліба, перечитали раз, другий і третій, сформували конвой з 8 чоловік, і старший конвою заявив:

– Ну, братци, дарога дальокая. У каво вєщі тяжолиє – прідьотса падводу заплатіть.

– А чим платити? У нас всі гроші відібрали.

Конвоїри порадились, і старший побіг на пункт. Довго його чекали, померзли, помокли, бо сніг став густіший, лапатіший.

Аж коло 9-ї години вернувся конвоїр і пригнав чотири підводи-однокінки.

– У каво деньгі здани і вєщі імєєт – запісивайсь.

Записалися всі, бо в кожного була ще копійчина, крім 6 блотних. Вони ні грошей не мали, ні класти на підводу не було чого. Один з них був у тоненькому френчикові й дірявих мештах, другий в демісезонному пальті без поли й без рукавів та в порваних штанах, що буквально світили грішним тілом, два з них в куценьких жіночих кацабайках, а на ногах самі обмотки, в п’ятого на ногах одна опорка й дамський кальош, шестий був у спортсменці, накритий мішком, в одних шкарпитках. Він постелив мішок, ліг і заявив: «Убійтє – ні шага нє сделаю».

Довго вовтузилися з ним конвоїри: зганяли з мішка, кидали в сніг, підіймали й штовхали прикладами. Не помагало, – босяк уперто не скорявся, кляк у снігу, дригонів у пропасниці, а не йшов. Знову побіг конвоїр на пункт і приніс одежу: на ноги лапті, а на плечі фуфайку. Як надягав босяк лапті, скотилося з очей йому три сльози.

Ще раз перекликали, з’ясували правила «нє розгаварівать, нє атставать, безпрекословно повіноваться команде», – і етап рушив у незнану путь.

Ступали нога за ногою, все далі вглиб, у дебри, в пащу звіря, в первобутну дичину. Позад нас ліс, спереду ще грізніший.

Пересувались мляво ноги, тугою й пострахом перед зловіщим невідомим билося серце. Плакав густий клаптястий сніг.

А сосни мрійно гули…Чого так сосни гули?..Ох ви, сосни грізні,Усевлонський край.

Ішли по пахви в снігу вузенькою тропою, пробитою «головним отрядом». Конвоїри, розміщені поміж нас, не мали зв’язку між собою. Обеззброїти їх – раз плюнути. Та хто відважився б на таке безнадійне діло, коли єдиний шлях утечі – була б ота тропа, що вела просто на пересильний пункт, у руки охороні. Минути його, звернути вбік, лісами – згинути в снігах.

Вірні служаки-конвоїри цього на оці не мали. Вони занепокоїлись, що не бачать і не чують один одного, хоч старший кричав на все горло. На першім кільометрі нас зупинили, збили в купу, поставили по два й наказали йти по парі.

Це був абсурд.

– Який ти розумний! – Заперечив старшому з третього ряду Верхівчук, парубчак з Волині. – Стань поруч мене і пройди з півкільометра та й…

– Кто там бузіт? Отставіть всякіє антімонії і сполнять команду, – погрозив старший.

– А ти перше навчись командувати, – рубав сміливо Верхівчук.

– Аткуда ти такой умной?

– З того краю, що й ти, та з іншої губернії. У нас не плодиться така сволота.

– Как ти сказал? – скочив до Верхівчука. – Заколю, морда хахлацкая.

Але Верхівчук вчасно вхопив за багнет, звернув його, смикнув і рушниця опинилася в його руках, а старший зарився в сніг.

– Коли гада!

– Закинь рушницю.

– Ні, дай у розумніші руки, – кричали Верхівчукові.

Він стояв з рушницею, не знаючи, що робити. Конвоїр виліз зі снігу і з револьвером у руках знов наступав на Верхівчука.

– Отдай вінтовку.

– Такому дурневі не дам.

– Отдай, іначе ляжеш, как сабака.

– Попробуй. У мене теж набої є, – і шарпнув курок.

Позлазилися конвоїри, полякались. Верхівчук був спокійний, але впертий. Забити його не важко, та хто зна, чим би це кінчилось, бо валка загула:

– Чого нав’яз до чоловіка. Чи ж видано, щоб барахтатись по пахви у снігу, коли є дорога для одного краща?!

– Тут один ледве сунеш, аж очі тобі на лоб вилазять, щоб з чортячої тропи не збитись, а він…

– Дурний, чи гадом роджений?!

– Ач, служака найшовся. Вчора ж, сукин син, сам пливав по снігу на рубці, кляв ГПУ, а сьогодні вже його захисник. От люди…

– Так один одного й загубить…

– Перебити собак та й гайда назад, що Бог дасть. Однаково життя поставлено на карти.

– А й справді! Рушницю з рук, самих у сніг, і слід пропав…

– Та що з того? Зима, сніги, куди підеш?..

Може б щось вийшло, але конвоїри пошептались і змінили суворе розпорядження на таке: ідті ровнєнько в затилок, нє отставать і слушать пріказаній.

Пішли тропою гусаком. Ноги грузли по коліна, сковзались, як в посипаному горосі. Хто заворушився, – збивався зі стежки й падав по вуха в сніг. Зупинявся один – і затримував усіх задніх. Валка розтягалась. Незвиклі до такої дороги, ми втомлялись дуже скоро. Тому через кожних півгодини нас зупиняли як не «подтянуться», то «отдохнуть».

Хода була досадна. За цілісіньку добу ледве проходили 15 – 18 км. Спали по-циганськи: просто неба на снігу. Єдина допомога – брезенти. Та мало що вони нам помагали. Дублячись на санях, вони вкривались грубою верствою заледенілого снігу й мало тепла давали. На ніч клалися так: стелили один брезент на сніг, а другим укривались, душкуючись один під одного, як курчата. Спав мало хто, більше переверталися, бо зверху холодно, а знизу холодно і мокро.

Чудо, як ми не померзли.

Одної ночі, здається, третьої, йшов сніг. А на півночі як сипне, то вкриє на півметра щонайменше. Лягли й укрилися брезентом ще за погоди. Стомлені ходою, звиклі трохи до усевлонської постелі, позасипляли всі. Навіть конвоїри забули за обов’язок – по черзі вартувати вночі й позасипляли на санях у здоровенних бараницях.

Верства снігу вкрила наш барліг і збільшила теплоту. Довго спали ту ніч. Аж черговий етап наліз на нас і побудив. Мусіли дати йому дорогу.

Смачний той сон багатьом виліз боком. Двох витягнули неживих.

Дорога щораз ставала тяжча. Сили виснажувались. Чотири наших – два старих дядьки, священик та один з «блотних» – пристали. Півдня їх підганяли й підштовхували прикладами конвоїри, а далі й вони потомились. Кидати серед дороги людей живих? Поклали на сані.

Натомість вивантажили хліб – наш єдиний в дорозі провіянт. Він заледенів цілком. Ділили нам пайки сокирою, рубали, як кістки.