Читати книгу - "Щира шахрайка"

На його пором розпочалася посадка. Перед тим як піти, Паоло швидко поцілував Джул. Він був ніжним і впевненим, не наполегливим. Його губи були трохи липкими від карамельного соусу.

Джул ошелешив поцілунок. Вона не хотіла, щоб Паоло доторкнувся до неї. Вона не бажала, щоб хтось узагалі колись торкався її. Але коли повні та м’які губи Паоло накрили її вуста, їй це сподобалося.

Вона поклала руки йому на шию, притягнула до себе і знову поцілувала. Він був чудовим хлопцем, думала Джул. Не домінантним і не пітним. Не жадібним і не грубим. Не поблажливим. Не облесливим і без понтів. Його поцілунок був аж такий ніжний, що їй довелося нахилитися, щоб відчути його повністю.

Як же дівчина хотіла назвати йому своє справжнє ім’я!

— Можна зателефонувати тобі? — запитав він. — Я маю на увазі, знову? Не заради спокою твого батька.

Ні, ні.

Не можна, щоб Паоло знову телефонував на номер Імоджен. Якщо він це зробить, то зрозуміє, що не Імоджен він зустрів.

— Краще не треба, — відповіла Джул.

— Чому? Так, я буду в Мадриді, а потім казна-де, але ми могли б… могли б просто інколи розмовляти. Можливо, про гарячий шоколадний чи карамельний соус. Або про твоє нове життя.

— Я пов’язана, — вимовила Джул, прагнучи його зупинити.

Обличчя Паоло витяглося.

— О, ти пов’язана. Ну звичайно. Що ж, так чи так, мій номер у тебе вже є, — сказав він. — Я невдовзі залишу тобі повідомлення. Номер 646. Отже, зможеш мені повідомити, щойно розв’яжешся-перев’яжешся, хай там як. Гаразд?

— Я не телефонуватиму тобі, — відказала Джул. — Але дякую за морозиво.

На мить він здався ображеним. А потім осміхнувся.

— У будь-який час, Імоджен.

Паоло накинув наплічник і зник.

Джул дивилась, як його пором вирушає від пристані. Потім вона зняла з себе еспадрильї і покрокувала на пісок. Вона зайшла у воду і стала. Вона відчула, що Імоджен Соколофф зробила б це, насолоджувалася б легким почуттям туги та красою краєвиду на гавань, підібравши пелену гарненької білої сукні над водою.

3

Другий тиждень червня 2016 року

Нью-Йорк

За тиждень перед поїздкою до Мартас-Віньярда Джул разом із Патті Соколофф стояли на терасі, що виходила на Центральний парк. Сонце вже сіло. Парк простягнувся, наче темний прямокутник із міськими вогнями навколо.

— Я відчуваю себе Людиною-павуком, — бовкнула Джул. — Він спостерігає за містом уночі.

Патті кивнула. Її волосся, завите у вільні локони, спадало на плечі. Вона була вдягнена в довгий кардиган поверх кремової сукні й взута в гарні сандалі без підборів. Її п’ятки та пальці ніг були заклеєні пластирем, і ноги здавалися старими.

— Іммі мала хлопця, який одного разу прийшов сюди на вечірку, — заговорила вона до Джул. — Він сказав те саме про краєвид. Ну, він сказав про Бетмена. Але ідея та сама.

— Вони не однакові.

— Гаразд, але вони обидва сироти, — сказала Патті. — Бетмен дуже рано втратив своїх батьків. Як і Людина-павук. Він живе зі своєю тіткою.

— Ви читали комікси?

— Ніколи. Проте я вичитувала есей Іммі, який вона писала в коледжі, приблизно шість разів. Вона писала, що Людина-павук і Бетмен виникли з усіх тих сиріт у вікторіанських романах, що так їй подобалися. Іммі дійсно захоплюється романами вікторіанської епохи, ти знала про це? Вона ставить свою особистість поміж них. Знаєш, деякі люди визначають себе спортсменами, борцями за соціальну справедливість, дітьми театру. Іммі ж визначає себе як читача вікторіанських романів.

— Вона не найкраща учениця, — вела далі Патті, — одначе захоплюється літературою. У своєму есеї вона писала, що осиротіння в цих оповідках є передумовою до того, щоби стати героєм. Вона також казала, що ті герої коміксів не просто герої, а «складні люди, які йдуть на компроміси із сумлінням у дусі сиріт в оповіданнях вікторіанської доби». Гадаю, це точні слова з її твору.

— Я читала комікси в середній школі, — мовила Джул. — Але в Стенфорді на це не було часу.

— Це Ґіл виріс на коміксах, а не я. Та й Іммі, чесно кажучи, також не захоплювалася ними. Супергерої були лише її передмовою, аби показати, чому давніші книжки дуже важливі для сучасних читачів. Більшість інформації про Бетмена вона дізналася від того хлопця, про якого я згадала.

Вони повернулися, збираючись зайти всередину. Пентхауз подружжя Соколофф був ефектним і сучасним, але захаращений купами книжок, журналів та пам’ятних дарунків. Скрізь біла дерев’яна підлога. На кухні працював кухар, а на кухонному столику було повно макулатурної пошти, слоїчків з-під пігулок та пачок серветок. У вітальні розташувалися два величезні шкіряні дивани. Поруч із одним встановлено апарат штучного дихання.

Коли Патті провела Джул до кімнати, Ґіл Соколофф не підвівся. Йому було трохи за п’ятдесят, але в куточках рота утворилися складки від страждань, а шкіра шиї обвисла. Він мав східноєвропейську форму обличчя та сиве волосся, густе й кучеряве. Він був одягнений у спортивні штани й сіру футболку. Його щоки й ніс були поцятковані судинними зірочками. Він повільно нахилився вперед, ніби рух завдавав болю, і потиснув руку Джул, а потім відрекомендував двох товстеньких песиків — Сніжка і Сніговика. Також він представив трьох котів Імоджен.

Вони попрямувала на обід до парадної їдальні, Ґіл човгав, а Патті повільно йшла поруч із ним. Кухар приніс миски й тарілки, і пішов. Вони їли крихітні баранячі відбивні та грибне різото. Посеред обіду Ґіл попросив свою кисневу маску.

Куштуючи сирну страву, вони розмовляли про собак, які були новими в будинку.

— Пси зруйнували наше життя, — мовила Патті. — Вони постійно паскудять. Ґіл дозволяє їм це робити на терасі. Можеш у це повірити? Я виходжу вранці на терасу, а там смердюче собаче лайно.

— Вони скавчать і просяться на вулицю, перш ніж ти прокидаєшся, — вперто відказав Ґіл. Він посунув кисневу маску на бік, щоб розмовляти. — Що я мушу робити?

— Потім нам доводиться обприскувати терасу відбілювачем. Маленькі плями від хлорки вже по усій деревині, — вела далі Патті. — Це огидно. Утім, ось, що ти робиш, коли любиш тварин. Дозволяєш їм паскудити на терасі.

— Імоджен завжди приносила додому безпритульних котів, — озвався Ґіл. — Коли вона вчилась у середній школі. Кожні два місяці з’являлося нове кошеня.

— Деякі з них не виживали, — пояснила Патті. — Вона