Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

Ще затемна Каору повернувся додому. Пригадуючи обличчя Восьмого принца, затьмарене сумним передчуттям про короткочасність останніх днів свого життя, Каору вирішив відвідати його, як тільки скінчиться клопітна пора.

Принц Ніоу і собі думав скористатися нагодою і восени поїхати в Удзі, щоб помилуватися багряним листям. А тим часом він обмежився писанням листів. Щоправда, дочки Восьмого принца не вірили у серйозність його намірів, а тому відповідали йому вельми рідко.

Поки осінь наближалася до свого кінця, Восьмий принц, почуваючись щораз слабшим, вирішив поїхати до знайомого монастиря, щоб віддатися молитвам. Прощаючись із дочками, він дав їм необхідні поради. «Хоча ніхто на цьому світі не може уникнути останньої розлуки, але горе стане меншим, якщо поруч з вами опиниться людина, здатна втішити, — сказав він. — На жаль, такої людини немає, і мені гірко залишати вас без будь-якої підтримки. Але і попри таку вагому перешкоду я все ж не можу приректи себе на вічні блукання у темряві. Навіть тепер, живучи разом з вами, я вже давно зрікся цього суєтного світу, і хоча не знаю, що буде після смерті, прошу вас про одне — уникайте легковажних вчинків, які могли б заплямувати не тільки мою, але і вашої покійної матері честь. Ніколи не піддавайтеся на солодкі запевнення ненадійних людей і не виїжджайте з цієї гірської садиби. Краще змиріться з винятковістю своєї долі і залишіться тут до кінця свого життя. Як тільки ви приймете остаточне рішення, місяці й роки пролетять для вас непомітно. Для жінки найважливіше жити далеко від мирської суєти і не стати об’єктом лихослів’я».

Однак дочки принца, здавалось, не переймалися своєю майбутньою долею, а думали тільки, як переживуть хоча б одну єдину мить після батькової смерті, і його поради доводили їх до відчаю. Принц давно вже зрікся мирської суєти, але досі завжди залишався поруч, тож ця раптова розлука стала для дівчат тяжким ударом, хоч вони і розуміли, що це аж ніяк не прояв жорстокосердості їхнього батька.

Напередодні від’їзду в гірський монастир принц довго блукав по садибі, з незвичною увагою розглядаючи все навколо. «Як вони, такі юні, житимуть тут самі?» — думав він, оглядаючи нетривку тимчасову оселю, в якій прожив стільки років. Ледве стримуючи сльози, він шепотів молитви, і важко було залишитися байдужим, дивлячись на його прекрасне обличчя. Покликавши до себе старших служниць, принц сказав: «Я дуже хотів би, щоб ви й надалі вірно служили моїм дочкам. Занепад нащадків маловідомої у світі родини часто залишається непоміченим, а от для моїх дочок жалюгідне існування було б жахливою наругою над їхнім благородним походженням. Розумію, що їм доведеться зазнати чимало прикрощів, смутку й розчарування, що супроводжують людське життя. Однак за будь-яких обставин людина має поводитися відповідно до свого походження. Лише тоді вона збереже чистим своє добре ім’я у власних та людських очах. Тому, якщо вам, попри ваші старання, не вдасться забезпечити дочкам пристойного становища, в жодному разі не віддавайте їх людям негідним і легковажним».

Готуючись поїхати ще завидна, принц прийшов до дочок попрощатися. «Коли мене не стане, постарайтеся не сумувати, — сказав він. — Не занепадайте духом і не забувайте про музику як про свою розраду. На жаль, не все в цьому світі підкоряється нашій волі. Не забувайте цього». З цими словами він вийшов, раз у раз озираючись.

Залишившись самі, дівчата зовсім зажурилися. Не розлучаючись ні вдень, ні вночі, вони гаяли час у розмовах: «Якби одна з нас раптово покинула цей світ, що сталося б з іншою?..» — «О так, у цьому світі усе невизначене — і сьогодення, і прийдешнє... А що буде з нами, якщо доля нас розлучить?» Під час таких розмов вони то плакали, то сміялися. Здавалося, що обидві сестри завжди перебували в однаковому настрої, ділячись розвагами і турботами.

Одного разу увечері, коли батькові молитви у гірському монастирі мали скінчитися і дівчата з нетерпінням чекали його повернення, від нього прибув гонець. «Сьогодні зранку почуваюся зле й не зможу приїхати, — повідомляв принц. — Мабуть, застудився, тепер лікуюся, тож не хвилюйтеся. А я так хотів вас побачити...»

Охоплені похмурими передчуттями, дівчата передали батькові теплий бавовняний одяг. Минуло два, потім три дні, а йому все не ставало краще. Знемагаючи від тривоги, вони раз по раз посилали гінців у гірський монастир.

«Нічого страшного у моєму стані немає, — передавав принц дочкам. — Просто слабкість... Як тільки моє здоров’я трохи поправиться, я зберуся із силами...»

Знайомий монах Адзарі старанно доглядав хворого, не залишаючи ні на мить. «Хоча на перший погляд ваша хвороба й не загрозлива, але, може, ви вже вирушили у свою останню путь? Тож хіба варто тепер непокоїтися майбутнім своїх дочок? У кожного своя доля, і не слід вам затьмарювати душу зай­вими суєтними турботами, — наставляв принца монах Адзарі, допомагаючи йому порвати останні зв’язки зі світом. — Як на мене, вам більше не варто покидати гірського монастиря».

Був двадцятий день восьмого місяця, коли похмуре осіннє небо навіває смуток. Ні вранці, ні ввечері туман не розвіявся, і сестри, думаючи про батька, лише журилися і зітхали. Коли на небо виплив досвітній місяць, заливаючи чистим сяйвом поверхню річки, і дівчата, звелівши підняти ґратчасті вікна, виглянули назовні, здалека долинув голос дзвону, який провіщав світанок, а вслід за цим прибув гонець. «Опівночі Його Величності не стало», — оголосив він крізь сльози.

Хоча останні днями передчуття нещастя не полишало сестер ні на мить, ця звістка вбила їх наповал так, що вони, неспроможні навіть плакати, мовчки впали долілиць на землю і завмерли. Страшно бачити смерть дорогої людини на власні очі, а ще тяжче, коли, як дочкам принца, не вдається навіть попрощатися з батьком. Нещодавно їх жахала сама лише думка про те, що вони можуть хоча б ненадовго його пережити, і тепер, ридаючи, вони самі хотіли б померти. Звісно, з плином часу їхні колишні страхи трохи відступили.

Монах Адзарі, як сам колись обіцяв, подбав про похоронні обряди. «Якби ви нам дозволили побачити його ще раз...» — просили сестри, але Адзарі був невблаганним. «Навіщо? — запитував він. — Усі ці дні я радив принцові відмовлятися від зустрічі з вами. Тепер вам треба лише подбати про те, щоб якось полегшити його долю, і перестати побиватися за ним». Дівчата спробували розпитати монаха про останні дні батька, але, на превеликий жаль, не дізналися жодних подробиць, бо серце поважного монаха виявилося надміру жорстоким. Восьмий принц давно хотів постригтися в монахи, але не наважувався залишити напризволяще дочок, бо не мав кому довірити їхню долю. От і вийшло, що останні роки життя він повністю віддав дочкам, і хоч знайшов у таких обставинах своєрідну розраду, насправді ж прив’язався до цього світу. А тому ні він на