Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

— Кожна робота має свої плюси.

— І то правда. У мене от скільки завгодно свіжого повітря, щоб дихати, і скільки завгодно води, щоб плавати, — засміявся Блуї та озирнувся поглянути, чи не було поблизу шкіпера. — Мій кузен каже, що може влаштувати мене туди будь-коли. — Він зробив паузу, а потім змінив тему й ніби між іншим додав: — А іноді я думаю про те, щоб стати бакалійником.

Це не було схоже на Блуї. Час від часу він міг поговорити про результати щорічного національного турніру з крикету або повідомити про виграш на перегонах. Він згадував свого брата Мерва, який загинув у перший день операції на Ґалліполійському півострові, або розповідав про свою грізну овдовілу матір Аду. Проте сьогодні Том відчув: щось було не так.

— До чого тут бакалійник?

Блуї штовхнув ногою один із мішків, щоб вирівняти його, і сказав:

— А як це — бути одруженим?

— Що?! — приголомшено перепитав Том.

— Я маю на увазі, чи воно того варте?

Том розглядав список товарів.

— Ти хочеш щось мені розповісти, Блуї?

— Ні.

— Добре! — кивнув Том. Треба було трохи почекати, щоб урешті довідатися про все. Так відбувалося завжди.

Блуї підіпхнув ще один мішок.

— Її звати Кітті. Кітті Келлі. Її батько — власник бакалійної крамниці. Ми з нею зустрічаємося.

Том, підвівши брови, посміхнувся:

— Молодець!

— І я… навіть не знаю, я подумав, може, нам одружитися? — Побачивши вираз обличчя Тома, хлопець додав: — Звісно, ми не мусимо! Нічого такого! Правду кажучи, ми ніколи навіть не… я маю на увазі, що її батько не спускає з неї очей. Так само, як і її мати, і брати. А пані Мювет — кузина її матері, тобто ти знаєш, що це за сім’я.

Том розсміявся:

— Так ось про що ти.

— Це серйозний крок. Я знаю, що всі рано чи пізно одружуються, але ти відчув, що то воно?..

— Я навряд чи добре на цьому знаюсь. Одружився лише один раз і все ще звикаю до ролі чоловіка. Чому б тобі не запитати в Ральфа? Вони з Гільдою разом уже дуже давно, виростили дітей. Думаю, він краще розуміється на цьому.

— Я не можу запитати в Ральфа.

— Чому?

— Кітті вважає, що, коли ми одружимося, я залишу роботу на катері й піду працювати в бакалійну крамницю. Вона боїться, що одного дня я можу потонути й не повернутися з роботи додому.

— Ого, весела дівчина!

Блуї був схвильований.

— Серйозно. Як це — бути одруженим? Мати дитину і все таке?

Скуйовдивши рукою волосся, Том деякий час роздумував над цим справді нелегким питанням.

— Наша сім’я навряд чи може бути прикладом для тебе. Подружніх пар, що живуть ізольовано на маяку, не так уже й багато. А якщо чесно, то однозначної відповіді немає, бо з днини на днину інше. Тут є свої переваги і свої труднощі. Але без сумніву скажу тобі, що це важче, ніж бути самому по собі.

— Мама говорить, я ще занадто молодий і сам не знаю, чого хочу.

Том ледь посміхнувся.

— Гадаю, твоя мама твердитиме це, і коли тобі виповниться п’ятдесят. Що б там не було, тут справа не в розумі, а у відчуттях. Довірся собі. — Том ненадовго замовчав. — Але сім’я — це не штиль на морі, навіть якщо ти зустрів саме ту. Тут треба подолати довгий шлях. І ніколи не відомо, що тебе чекає на ньому. Ти заздалегідь погоджуєшся на все. Дороги назад немає.

— Татку, дивись! — у двері повітки ввійшла Люсі, розмахуючи м’яким іграшковим тигром — це був подарунок Гільди. — Він ричить! Послухай! — сказала вона, перевернувши іграшку догори ногами.

Том узяв дівчинку на руки. Через маленьке віконце він побачив Ральфа, який саме ішов до них.

— Хіба тобі не пощастило! — сказав Том, лоскочучи її шию.

— Щаслива Люсі! — засміялася вона.

— А бути батьком? Як це? — запитав Блуї.

— Отак.

— Ні, старий, справді?

Обличчя Тома посерйознішало.

— Цього не можна навчитися. Дитина з неймовірною легкістю обеззброює тебе й заволодіває твоєю душею. Це справжня несподіванка для тебе.

— Татку, зроби так, щоб він заричав! — наполягала Люсі.

Том, поцілувавши дівчинку, перевернув іграшку.

— Друже, тільки нікому про це не розповідай, добре? — попросив Блуї і, трохи подумавши, додав: — Хоча всі й так знають, що ти завжди тримаєш язик за зубами.

Сказавши це, він повернувся до дівчинки й жартівливо заричав, як тигр.

Іноді пощастило саме тобі. А іноді якийсь інший бідолаха витягує коротку соломинку, і тоді потрібно просто змиритися та продовжувати рухатись далі.

Том прибивав на курник дошку, закриваючи діру, яку вітер зробив минулої ночі. Він півжиття намагався захиститися від вітрів. Треба оволодіти наукою справлятися з усім, робити все, що у твоїх силах.

Запитання Блуї сколихнули його старі почуття. Але щоразу, коли Том думав про незнайомку з Партаґеза, яка втратила свою дитину, перед його очима з’являвся образ Ізабель: її діти померли, і вона більше ніколи не зможе народити. Вона нічого не знала про Ханну, коли на берег викинуло човен із Люсі. Вона лише хотіла зробити так, як буде краще для дитини. І все ж. Він знав, що справа не тільки в Люсі. В Ізабель була потреба, яку Том попри все бажання не міг задовольнити. Заради того, щоб бути з ним тут, вона залишила все: звичний затишок, родину, друзів. І він знову й знов повторював собі, що не може відібрати в неї ще й це.

Ізабель утомилася. Запаси їжі якраз прибули, і вона миттю замісила тісто на хліб, поставила пектись фруктовий пиріг, почала готувати сливове варення, якого мало б вистачити на цілий рік. Вона відлучилася з кухні лише на мить, коли Люсі підійшла ближче до печі, щоб понюхати смачну суміш, і обпекла руку об каструлю, у якій варилися сливи. Опік був невеликий, але все ж він не давав дівчинці міцно заснути. Том, забинтувавши рану, дав дитині трохи аспірину, та навіть пізно ввечері Люсі все ще була неспокійна.

— Я візьму її на маяк і наглядатиму там за нею, — запропонував Том. — Ти дуже втомилась, а мені ще треба попрацювати з паперами, все оформити.

Ізабель була виснажена, через те й не заперечувала.

Обережно тримаючи