Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

невимушено й спокійно, вірячи в свої добрі наміри, які потім виявлялись ілюзорними, й іронізуючи з чужих фліртів, набагато менше виражених. Кончетта не виправдала Танкредових сподівань: у Неаполі від згадок про кузину його гризли докори сумління, і він привіз із собою Кавріаґі, сподіваючись, що той замінить його в її серці. Співчуття він теж передбачив. Хитро й обережно, з притаманним йому тактом, в перші дні після приїзду він немов співчував Кончетті і водночас підштовхував до неї свого друга. Проте ці спроби виявилися марними: Кончетта охоче розмовляла з Кавріаґі про всілякі дрібниці, але в той же час дивилася на юного сентиментального графа байдужими очима, в глибині яких завжди таїлося презирство. Дурепа та й годі — чого від неї можна було чекати? Зрештою, якого дідька вона крутить носом? Кавріаґі — хороший хлопець, у нього золоте серце, шляхетне ім’я, чудові сироварні в Бріанці — одне слово, його цілком можна було вважати пристойною партією. Звичайно, Кончетта хотіла б вийти за Танкреда. Колись він теж мріяв одружитися з нею. Вона була не такою вродливою та багатою, як Анджеліка, зате в неї були риси, яких ніколи не матиме доннафуґатська селянка. Серйозна річ людське життя, хай йому біс! Кончетта повинна була б зрозуміти це. А взагалі, хто їй дав право так знущатися з нього? Згадати хоча б ту сцену в монастирі Святого Духа, та й чимало інших, дуже схожих… Гепард, справжній гепард… Але не все ж можна навіть цьому гордому звірові. «Гальм, гальм, люба кузино, ось чого бракує вам, сицилійкам!»

Анджеліка в глибині душі виправдувала Кончетту: «Кавріаґі бракує перчику, — думала вона, поглядаючи на свою склянку з вином, — одружитись з ним після того, як ти кохала Танкреда, — це все одно, що приректи себе довіку пити воду, покуштувавши цієї чудової марсали». Кончетту ще можна зрозуміти. Але ці дві дурепи, Кароліна та Катерина, які так млосно дивляться на Кавріаґі, наче ось-ось знепритомніють! Ну й ну! Успадкувавши від батька брак упереджень, Анджеліка не розуміла, чому котрась із дівчат не спробує відбити графчика від Кончетти. «Адже хлопці в цьому віці зовсім як ті цуцики, варто тільки їх поманити, і вони зразу ж прибіжать. Ці дівчата справжні дурепи. Через свої нікчемні острахи, гордощі та забобони вони будуть вік дівувати».

Після вечері чоловіки виходили в салон курити. Це означало, що Танкред та Кавріаґі, єдині курці в домі, опинялись віч-на-віч і їхня розмова набирала інтимного тону. Якось граф признався своєму другові, що його любовні сподівання зазнали невдачі.

— Вона надто прекрасна, надто чиста для мене. Вона мене не кохає. З мого боку було зухвальством мріяти про неї. Мені доведеться поїхати звідси з довічним болем у серці. Я навіть не наважився запропонувати їй свою руку. Мабуть, я їй нерівня. Що ж, шукатиму таку, як сам. — У дев’ятнадцять років легко сміятися з власної невдачі.

Упевнений у своєму щасті, Танкред намагався потішити друга:

— Слухай, я знаю Кончетту з самого дитинства, це найчарівніша з усіх дівчат, втілення доброчесності. Але вона дуже потайлива, надто стримана і, боюся, надто високої думки про себе. До того ж вона сицилійка до самих кісток. Кончетта ніколи не виїжджала звідси. Хтозна, чи буде вона щасливою в Мілані, у цьому жахливому місті, де для того, щоб з’їсти тарілку макаронів, треба подбати про це за тиждень наперед!

Цей дотеп Танкреда, який свідчив про виникнення почуття національної єдності, викликав посмішку у Кавріаґі, хоч серце його краялось від болю.

— Я б її з головою засипав макаронами! Проте словами горю не зарадиш! Сподіваюсь лише, що твої дядько й тітка, які були такі добрі до мене, пробачать мій нерозсудливий приїзд.

Танкред щиро намагався заспокоїти його: завдяки своїй дещо галасливій погідності, поєднаній з певним сентименталізмом, Кавріаґі сподобався всім у Доннафуґаті, навіть Кончетті, яка теж вважала його досить симпатичним. Потім друзі почали розмову про Анджеліку.

— А тобі, Фальконері, справді пощастило. Відкопати таку перлину, як Анджеліка, у цій, пробач, купі гною! Яка вона гарна, Боже мій, яка вона гарна! А ти, негіднику, на цілі години ховався з нею в закутках цього палацу, більшого за Міланський собор! Вона також розумна, освічена й привітна, і в очах її світиться безмежна добрість та простодушна щирість.

Кавріаґі ще довго вихваляв доброту Анджеліки, не помічаючи іронічного погляду Танкреда.

— У цьому домі є тепер лише одна справді добра людина — це ти, Кавріаґі.

Міланський оптимізм Кавріаґі не вловив у словах Танкреда цинічної нотки, і він промовив:

— Слухай, через кілька днів ми від’їздимо. Як ти гадаєш, чи не слід було б мені зайти до матері твоєї баронеси і виявити їй свою пошану?

Танкред уперше почув, до того ж з уст ломбардця, як хтось вшановує його наречену шляхетним титулом. Спочатку він не зрозумів, про кого йдеться, та за мить у ньому заговорила князівська кров.

— Що це ти вигадуєш, Кавріаґі? Яка ж Анджеліка баронеса? Вона просто гарна дівчина, яка подобається мені та й годі.

Анджеліка була, звичайно, не лише гарна, а й багата, однак Танкред говорив щиро: в глибині душі він вважав, що всі ці Джібільдольче, Сеттесолі і мішки з грішми належали йому споконвіку.

— Дуже шкода, але здається, ти не зможеш побачити матері Анджеліки. Завтра вона їде до Шакки на курорт. Вона, бідолашна, дуже хвора.

Танкред загасив у попільничці недокурок сигари.

— Ходімо до вітальні. Ми вже тут надто засиділись.

Одного дня дон Фабріціо одержав листа від джірджентського префекта, у якому в найввічливішій формі повідомлялось про те, що до Доннафуґати незабаром має приїхати кавалер Аймон Шевальє ді Монтерцуоло, секретар префектури, з важливою державною справою. Здивований дон Фабріціо наступного дня відрядив Франческо-Паоло на поштову станцію, щоб зустріти цього missus dominicus[124] і супроводити його до палацу. Закони гостинності й звичайного людського милосердя звеліли не віддавати благородного п’ємонтця на поталу тисячам паразитів, які напевне заїли б його в заїзді старого Меніко.

Поштова карета прибула надвечір; на передку сидів озброєний охоронець, а всередині — кілька стомлених похмурих пасажирів. З карети вийшов Шевальє ді Монтерцуоло, якого легко можна було впізнати по переляканому обличчі та вимушеній посмішці. Місяць тому він залишив свій невеличкий маєток в Монферрато і невдовзі опинився в самому серці Сицилії. Полохливий за вдачею, цей чиновник з діда-прадіда почував себе на острові, як риба на піску. Шевальє вже встиг наслухатись страшних історій про бандитів, що ними сицилійці випробовують міцність нервів у новоприбулих; уже цілий місяць кожний швейцар у