Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

префектурі здавався йому найманим убивцею, а кожний розрізувальний ніж, що лежав на письмовому столі, — бандитським кинджалом. До цього всього, від страв, приготовлених на оливковій олії, у нього зовсім розладнався шлунок. Вийшовши в сутінках з карети, він поставив біля ніг невеличку руду валізку із брезенту і неспокійно оглядав непривітну вулицю, посеред якої його висадили. Біла дощечка з блакитним написом «Тракт Віктора-Еммануїла», яка висіла на стіні розваленого будинку навпроти нього, не змогла переконати Шевальє в тому, що він перебуває в одній із провінцій рідної країни. Він не наважувався звернутись до селян, які, немов каріатиди, підпирали стіни будинків, певний, що вони його все одно не зрозуміють. До того ж йому все ще було дороге його життя, і він дуже не хотів, щоб його порснули ножем у живіт.

Коли Франческо-Паоло підійшов до нього, щоб відрекомендуватися, гість вирячив очі від жаху, подумавши, що тут йому й кінець, але чесний і спокійний вираз обличчя цього білявого юнака трохи заспокоїв його. Зрозумівши, що його запрошують у гості до князя Саліни, він був приємно здивований і на мить забув про свої острахи. По дорозі до палацу безперервно точилася боротьба між п’ємонтською та сицилійською ввічливістю (мешканці обидвох цих регіонів славилися своєю впертістю) з приводу того, хто нестиме валізку п’ємонтця; врешті вони погодились на тому, що понесли її вдвох, хоч вона була зовсім легка.

Побачивши в передньому дворі біля брами бородатих озброєних стражників, Шевальє знову затремтів і заспокоївся лише в палаці, коли його люб’язно привітав добродушний, але стриманий князь. Кімнати, крізь які він проходив, вразили його своєю розкішшю. Виходець із однієї з тих родин дрібної п’ємонтської знаті, які у гордій бідності живуть на своїх землях, Шевальє вперше був гостем великого вельможі і тому почував себе дуже невпевнено. Криваві історії, що їх розповідали йому в Джірдженті, суворий вигляд містечка, до якого він приїхав, «горлорізи» (як він думав), що стояли біля входу до палацу, — все це сповнювало його серце жахом. Прямуючи до їдальні, він не міг позбутися неприємного почуття моторошності, відомого кожній людині, яка вперше потрапила до незвичного для неї товариства, а також страху, що кожної миті він може втрапити в розбійницьку пастку.

Він уперше добре повечеряв відтоді, як зійшов на сицилійський берег. Граціозність дівчат, суворість отця Пірроне та великосвітські манери дона Фабріціо поступово переконали його в тому, що князівський палац — зовсім не бандитське кубло і що в нього є всі підстави сподіватися вийти звідси живим. Особливо його підбадьорила присутність Кавріаґі, котрий, як він дізнався, жив тут уже десять днів, але й досі був цілий та неушкоджений. Граф, до того ж, був другом юного Фальконері, і ця близькість між сицилійцем та ломбардцем здавалася Шевальє дивом. Наприкінці вечері він підійшов до дона Фабріціо і попросив дозволу поговорити з ним віч-на-віч; він мав намір від’їхати з Доннафуґати наступного ж ранку, але князь, поклавши йому на плече свою важку руку, сказав із гепардячою посмішкою:

— Про це не може бути й мови, шановний кавалере, ви мій гість, і я триматиму вас як заложника стільки, скільки захочу. Завтра ви нікуди не поїдете, і, щоб у вас не було ніяких сумнівів щодо цього, нашу приємну розмову я відкладаю до завтрашнього пополудня.

Ці слова, які три години тому приголомшили б шановного секретаря, тепер, навпаки, втішили його. Цього вечора Анджеліки в палаці не було. Чоловіки вирішили пограти у віст. Сидячи за столом разом з доном Фабріціо, Танкредом та отцем Пірроне, Шевальє виграв два робери і сховав у кишеню три ліри і тридцять п’ять чентезімо. Потім він, попрощавшись, пішов до відведеної йому спальні, похвалив у думці приємну свіжість простирадл і заснув міцним сном праведника.

Наступного ранку Танкред і Кавріаґі гуляли з гостем у саду, потім показали йому картинну галерею та колекцію гобеленів, що викликали в нього справжнє захоплення. Потім усі троє вирушили до містечка, яке в м’якому промінні листопадового сонця здавалось не таким похмурим, як напередодні; на обличчях у декого вони навіть побачили посмішки. Шевальє ді Монтерцуоло почав уже дещо спокійніше дивитися на життя в сільській Сицилії. Помітивши це, Танкред раптом відчув якийсь приступ дивної сверблячки, на яку страждають майже всі жителі цього острова, завжди ладні розповідати чужинцям страшні, але, на жаль, не вигадані історії. Коли вони проходили повз невеличкий будинок із чепурним фасадом, прикрашеним неоковирною рустикою, Танкред промовив:

— А це, шановний Шевальє, дім барона Мутоло. Тепер він порожній, бо вся родина переїхала до Джірдженті десять років тому, коли бандити викрали баронового сина.

П’ємонтець затремтів:

— Бідолашні, уявляю, який викуп з них заправили!

— Ні, платити їм не довелось. На той час вони вже переживали фінансові труднощі, і, як тут водиться, у них не було готівки. Хлопчика їм, однак, повернули, щоправда, не відразу, а частинами.

— Що ви маєте на увазі, князю?

— Те, що чуєте, кількома частинами. Спочатку прислали вказівний палець правої руки. Через тиждень — ліву ногу, а потім у прегарному кошику під шаром фіг — це було в серпні — голову. Очі були вирячені, а в куточках губів запеклася кров. Я цього не бачив, бо був тоді ще малий, але кажуть, що видовище було не дуже приємне. Кошика знайшли он на тій сходинці. Його залишила, здається, якась стара в чорній шалі на голові. Її ніхто не впізнав.

В очах Шевальє відбилися жах і огида; він уже десь чув про цю історію, але одна річ чути, а інша — бачити на власні очі ту сходинку, на яку було поставлено цей жахливий кошик. У ньому раптом прокинувся урядовець:

— Так-так, бурбонівська поліція була страшенно безпорадна. Ось скоро приїдуть наші карабінери, і все це скінчиться!

— Безперечно, Шевальє, безперечно.

Вони вже дійшли до будинку громадських зібрань, де в тіні платанів на залізних лавах сиділо кілька осіб у чорному. Коли повз них проходило троє молодих людей, вони встали і привіталися.

— Погляньте на них, Шевальє, і добре запам’ятайте цю сцену. Через кожних кілька місяців у сутінках тут лунає постріл, і один із таких ось синьйорів уже ніколи не підводиться з лави. Ніхто ніколи не знає, хто і звідки саме стріляє.

Шевальє відчув потребу спертися на руку Кавріаґі, немов шукаючи захисту у свого земляка.

Спускаючись крутою, вузенькою вуличкою, над якою, немов гірлянди, майоріла вивішена сушитися білизна, вони побачили невеличку барокову церковцю.

— Це храм Святої Нінфи. П’ять років тому тут убили священика під час відправи.

— Постріли в церкві?! Який